книги, в том числе в интернете

[Moonvalley]

І знову я. От як добре, що підписалась на челендж, заставляю себе писати відгуки.
Бернар Вербер, «Танатонавты», 560 с.
Так тяжко мені вже давно не йшло читання. Ще спочатку здавалось, що буде цікаво, але чим далі… Мучила я цю книгу потрохи і ледве домучила. По-перше, не люблю французьких авторів – як на мене, якийсь вічний фаталістичний депресняк у них. А ця книга ще й виявилась абсолютно не такою, якою я собі її уявляла: гадалося, це буде фантастично-фентезійна алегорія про мандри після смерті, але книга виявилась прямою і банальною.
Зібрати воєдино купу вірувань про життя після смерті все-таки цікава ідея, про деякі з них я навіть не чула (хоча не впевнена, чи можна вірити у їх автентичність). Але от сюжет здався нудним, а герої - якимись плоскими... А ще переслідувало стійке відчуття дежавю – окрім інших згадувався "Міжзоряний мандрівник" Дж. Лондона.
І ляпи, ляпи, ляпи… Душа, яку головні герої хочуть повернути, пролітає наче фанера над Парижем, тоді як в «залі очікування» можна побачити знаменитостей, що померли сотні років тому; архангели (!) допомагають душі вибрати варіант самогубства (потім виявляється, що цього робити не можна); в середині книги раптом з’являються зорі, попри які пролітають танатонавти, хоча до цього моменти про них взагалі ніхто не згадував; спочатку люди вмирають сотнями, навіть не дійшовши до першої стіни, а потім тисячі туристів вільно літають по всіх територіях; а оці незрозумілі одруження: поговорив з однією – відповіла інша – одружився з третьою… Наш світ показаний якимось абсолютно тупим: сказали людям захоплюватись – захоплюються, сказали осуджувати – осуджують, всі разом перестають чинити зло, воювати, убивати, красти… ну просто ідеальна система керування натовпом, у ролі якого – все людство. А ще постійні повтори…
І хоча книга трохи зачіпає за живе, змушує замислитись про власне минуле і про те, що чекає там, проте мінусів, як на мене, більше. Продовження читати точно не буду.