Як невдобно вийшло....
Відмикаю хвіртку на дачі - і натикаюся на сусідку: вона рве вишні в моєму саду.
Ой, як невдобно вийшло, як невдобно.
- Добрий день, а що ви тут робите? - питаю так ввічливо, що самій не віриться, що так умію.
- Та оце дитина компоту вишневого попросила. А у нас нема вишень. Дитина у мене маленька зовсім. Зовсім маленька.
Я стараюся не помічати відерця літрів на сім, на дві третини заповненого вишнями. По-моєму, компоту має вистачити на цілі дитячі ясла, причому - на тиждень.
- А як ви сюди потрапили?
- Та оце через паркан перелізла. Там, де ото нижче.
Мені чешеться язик спитати, а чи вперше ви лізли через мій паркан і чи тільки за вишнями лазили. Але стримуюсь - і натомість уточнюю:
- А як назад планували? З відром через паркан незручно...
- Так ми домовилися з чоловіком, що я його наберу, і він підійде під паркан і забере відро....
- А.... - кажу задумливо я, бо вже не знаю, що ще питати. - Ну, бачите, як добре, що я приїхала. Тепер Ви можете вийти через хвіртку.
І тут сусідка стривожено дивиться на мене і каже:
- Так я ще відро не дорвала.... а може, ви поможете мені. Удвох таки швидше буде?
P.S. Коментарі під цим постом можна видавати окремою книжкою. Вони вартують не одного відра вишень )))

Днями в стрічці бачила пост, про те як пані така приїжжає на дачу, заходить у хвіртку, а там в саду сусідка з відром вишню обносе. Так от я скажу - це не ментальна штука, а подвид сільського гопнічества. Це тіки в великих містах, вєтхозавєтні пацики, такі по панятіям - подкат, тьорочки, било ваше-стало наше.
Сільский гопнік то вобще-то отдєльний вид. Антропологічна його ознака -трагічно і сильно чесно вирячені очі і отакий вираз обличчя, от як би це пояснити... гляньте в дзеркало, вирячіть очі і скажіть "та тю" і запомніть вираженіє ліца. Оце воно і є - "агрогопнік" або гопнік сіьський звичайний.
Отак от посадив помідори, ходиш там жука лякаєш, курей сусідських ганяєш, на граків гавкаєш, і от почали буріти. Думаєш, завтра зроблю салат з першого помідора.
На утро виходиш, а там де мали червоніти помідори червоніє срака тітки Любки якоїсь. І ти їй такий по пацанськи предяву тіпа, - "Я от щс не поняла, тьотя Люба, шо за хуйня оце от тут, я вас спрашую", а тьотя люба така, очі по-чесному вибалушила і "Та тю... здрасті, та я цей, той, як його, бачу у вас помідори поспіли, а мої тля сожрала полностю, а оце внучка должна приїхать через місяць, так я думаю, "дай зірву", бачу ж ви не рвете. І огірки тоже не рвете, уже репаники скоро будуть. Може я утятам вирву...".
І ти такий стоїш і от хуй його зна шо сказать, тіпа і виставить на должок уже западло, і тіки позволь, то завтра толпа тих агрогопніків і нужникове сідало під тобою розбере.
Якось отак в саду бачу сусідські пацани яблуню бомблять, обстоятєльно, з драбиною і трьома відрами, вихожу така і кажу "Альо, пацики, вам тут нормально? Нічо шо це наш сад?" а вони такі , - "Та тю... а він шо ваш?", кажу "Ну как бе, він за моєю хатою, його садив мій дід, мій брат його обрізає, то как бе да... він наш?" а вони такі - "Та тю...". Кажу їм, "он на покинутому дворищі такі самі яблука", а вони "Та тю... тм же ж буряни високі, а у вас удобно" і рвуть... Прийшлось діяти антіпедагогічно і залучать німецьку овчарку. Бо абарзєлі ж повністю.
В селі там другі закони і понятія, і гопнічать там тоже нада іначе. От в сусідки, допустім, груш вродило як гною, а в тебе, одна на маківці і та з зелену згнила. Тоді отак береш жменю барбарисок ідеш до сусідки стаєш на воротах і гукаєш бабу "Тьоть Галь!!!". і даже єссі їй стотри года, зви не іначе як "тьотьГаль". Отак, "Тьоть Галь, драааасті. Як воно діла?" (слухаєш трохи про то шо яка я вам тьотя мені стотригода, ноги болять, утята криві, а картопля геть не вродила) а тоді отак "Тьоть Галь, а мона у вас грушку зірвати? Я одненьку!" і тут отвєтка "Та рви хоч і всі, тих груш як гною вродило, повен двір ос уже, подожди дитино, я щас тобі відро принесу і драбину, там зверху солодші". Тоді рвете собі по-чесному груші в найбільше у світі відро. Главне потом бабі наймякіших і найсолодших оддать кілька штук, а як потом ше баночку варення занесете, то про вас іще півгода в селі казатимуть - "Золота людина". Але це такі правильні правила добросусідства, чи то пак гопнічества. І хто ж іде простим путьом, всігда проще вибалушить очі і "та тю, вам шо жалко?"... Нє, ну в самом дєлє, вам шо жалко?

#Вамшожалко
В Alina Akulenko є прекрасна історія, як вона застукала сусідку на своїй вишні, а сусідці хоч би шо. Татуся Бо продовжила, ще я розкажу, ну, а шо.
Ми міські мешканці вже не знаю, три чи чотири покоління, мені оце в дитинстві "їду в село до баби" було чимось таким невимовно казковим і недоступним, тому в принципі, всіх цих міжособових стосунків я досить довго не знала, поки мама з сестрою не почали двіж на тему "купити хату в селі" і, таки, купили її за 30 км від Луцька - сторічну, з захаращеним пишним яблуневим садом, двома липами і алеєю височенних модрин на в'їзді до хати. Звісно, що ніяких парканів не було, лише від дороги двір був зарослий чагарником. Ми тим яблуням раділи, як рідним, бо ж хто коли таке видів?! І трава, і двір, все, як має бути.
і почалося. вся сусідня вулиця через наш двір і сад корови в череду і назад гнала, заодно корівка ще яблучок встигала з'їсти і ті яблука набиралися в усі кошики. При чому не те, щоб хтось якось соромився, що ми в хаті чи що по двору діти гуляють. Питаєш: що ви робите, це ж наш двір, наші яблука?
Відповідь: а вам шо, жалко? Двір був витоптаний, засраний, а яблук, загалом і не було. Почали сваритися, щоб по дорозі водили своїх корів - хоч би хни. А тут ще дід, який нам хату продав, виявилося, їздить на своє поле не по своєму полі, а по нашому свіжозасіяному газонною травою і порівняному наївно двору.
Терпіння моєї ДУЖЕ енергійної мами, якій примусовий колективізм в печінки в'ївся ще в інтернаті, вистачило на одне літо. Напровесні наступного року мама поставила по периметру сітку і півтораметровий бетонний паркан, високі ворота, винищила чагарі і обсадила паркан декоративними кущами-деревцями (що їх навіть коза не їсть). А в дворі оселилася 50-кілограмова собача паща Ляля - метис вівчарки і ротвейлера. В сусідів був реальний шок, ступор, когнітивний дисонанс і образа. Деякі з нами два роки не віталися. А що ми влітку там жили, то й яблука з грушками того року навіть в компоти позакатували.
А ще, у нашому ж селі, фермер один затіяв агробізнес - яблуневі сади. В перший рік завіз на свою ділянку і посадив десь до тисячі садженців різних яблунь. Восени того року яблунь залишилося хіба сотня. Але ні, в нашому селі ніхто нічого не краде, боронь Боже!
До тієї історії найнеймовірніший спогад, розказаний з чужих вуст про таку незамулену крадіжку, була про папиного колєгу, який в парку бетонну скульптурку лісовика на двісті кілограмів разом з цепом в двір припер. На логічне: wtf?!?!?!?! Відповідь:"Там стоїть, нікому не треба, а мені щоб була!"

Чувствую потребу пояснити людям принципіальну різницю між сільським гопстопом і спортивним шухером.
От дивіться сільський гопстоп - це внаглу полізти до сусіда по чуже, і особо даже не ховаться, і єслі спалять то настаювать шо хазяїн жлоб паганий, скотина жадна, падло гороцьке і т.д.
Спортівний шухер - то абсолютно інша вещ. Це як літня олімпіада, до якої готовляться усі учасники процесу і прібліжонні. Даже городські, бігаючи свої школьні марафони, на самом дєлі готовляться до спортівного шухера на селі.
От як тіки починає навязуваться перша полуниця, хазяїни начинають демонстратівно чистить барданку, пристрілювать воздушку, вичісують під воротами якесь таке угрожающе собайло, мастять забори поверху солідолом. Або обприскують дерева водою, з понтом тіпа травлять якусь заразу.
Молодьож в це время наріза круги - це подготовітєльний етап, на ньому прощитують де і куда і до чого підібраться можна. Цей етап тоже опасний, бо можна спалиться. І тоді дядько прийде такий до тебе першого і буде тобі кабзда, а так обганяєш гусей дальними путями з болота і приглядаєшся.
Потом сам шухер. Все по-чесному. Обидві сторони предупреждєни, вооружени і опасни. Всі сидять по засадам. Про врємя і мєсто нападєнія молодьож знає заблаговременно, і кажеться хазяєва тоже.
Колись ми отак пішли до Кургана на клубніку - перші шухерісти полізли по міжряддям по пластунськи, як партізани в кіні, общались звуками дікой природи. Але курганівський пес вобще не уважа дику природу тому коли пішли вже самі наглі шухерісти і начали присвічувать зажигалкой в пошуках спілой клубніки, то пес устроїв армагедон! І тут виступає Курган з барданкою - "Бабах" і "Ах ви ж сучі діти, йобана в рот, клубнічки вам схотілося, шоб у вас пупи порозвязувались". Ми ломонулися хто-куди. Я помню бігла ячменем наступаючи на живих людей, які тоже кудись бігли. А Ірка повзла рачки по картоплі, обтрушуючи колорадів.
Так от шухер - це не винести всьо под чістую, це так нєжно і затєйліво спиздить пару кавунців. При цьому ніхто не полізе туди де хазяїн не участвує в цьом відє спорта.
І от шухер це весело, це нажертись зеленого, впасти з дерева, порвать штани на заборі, вимастить спину в солідолі, перегнать собаку, получить соллю в сідало і не спалиться так як ми, накидавши горину кісточок з черешні біля двору.
Або от історія про то як хлопці таки обхитрили Бабу Маньку і стирили пару кавунів, нажерлися і похотілося їм сцяти і от одні стють, другі руки миють біля колонки, і Гоголь такий перепутав істочнік жидкості і каже "О гарячу дали".
Якось зустріла дядька Володьку, а він такий затятий шухеріст, його завжди сложно було обнести, він кажен год придумував якісь ловушки нові. А це такий каже "Та вобще вирождєніє іде, молодьож з кажним годом все хуже..." А я помню як кусок моєї кохти лишився на сливі і кажу "Нє, ну дядьВолодь, ну чо нормальна молодьож, не пють пошті не курять, англійську учать". А він "Ой та шо ти понімаєш, ніякої фантазії у них, прийшли під ворота дньооооом, представляєш дньом!! І кажуть, "Мона ми у вас водички наберем" Водички, представляєш? Черешня на дорогу лягає бери не хочу, а вони не йдуть, я вже й барданку продав, а вони не йдуть. Ніякого в них авантюрізму".