стихи на все случаи жизни

[Lusenka]

Эля, спасибо огромное!!!!!!!!!!!! В детство вернула...
Лет в 12 я этот стих

Маргарита Алигер * * * Осень только взялась за работу,
только вынула кисть и резец,

использовала для написания мини-сочинения на урок литературы. Вот. Не судите строго ребенка

Осінь. Знову прийшла вона тихо
і розсипала щедро навкруг
позолоту й багрянець на листя,
одягла і березу, і дуб..

А ялину, що в борі заснула
після літніх веселих розваг,
вона вітром лише обвійнула
і по іншій дорозі пішла...

Осінь іншу малює картину:
сіре небо над сірой рікою...
розмальовує рижа невпинно,
як художник легкою рукою..

...(а дальше я забыла и записей нет)
.....ля-ля-ля..
продзюрчала веселим струмочком,
что від осені біг до весни...

[cvet_ok]

Слов нет

[Lusenka]

Бальмонт Константин Дмитриевич


СЕНТЯБРЬ
За утром преждевременно студеным
Июльский полдень в полдень сентября.
В лесах цветет древесная заря
Рубиново-топазным перезвоном.

Чу! Гончие бегут лесистым склоном,
Разливным лаем зайцу говоря,
Что косвенным прыжком метаться зря,
Что смерть прошла над тайником зеленым.

Обрызган охрой редкий изумруд.
Шафранные ковры затрепетали,
И лисьим мехом выкрасились дали.

Излом всех линий в сети веток крут.
"Туда! Туда! Ото всего, что тут!" -
Отчаливая, птицы прокричали.

[Мелисса]

Запахла осінь в'ялим тютюном,
Та яблуками, та тонким туманом, —
І свіжі айстри над піском рум'яним
Зоріють за одчиненим вікном.

У травах коник, як зелений гном,
На скрипку грає. І пощо ж весна нам,
Коли ми тихі та дозрілі станем
І вкриє мудрість голови сріблом?

Бери сакви, і рідний дім покинь,
І пий холодну, мовчазну глибінь
На взліссях, де медово спіють дині!

Учися чистоти і простоти
І, стоптуючи килим золотий,
Забудь про вежі темної гордині.

Максим Рильський

[Мелисса]

Райнер Мария Рильке

ОСЕННИЙ ДЕНЬ

Расстанься, Боже, с летнею порой,
застынь, как час, на камне длинной тенью,
растенья и простор ветрам открой!

Вели плодам налиться дополна,
пошли им напоследок день погожий
и помоги им завершиться, Боже,
последней тяжкой сладостью вина.

Бездомному уже не строить дом.
Кто одинок, тому не будет спаться,
он будет ждать, над письмами склоняться
и в парке вместе с ветром и листом
один, как неприкаянный, слоняться.

[Алена]

Сообщение от Мелисса

Райнер Мария Рильке

ОСЕННИЙ ДЕНЬ ...

Как-то очень печально, прямо грустно стало...

[Ludmilasss]

когда во вселенной вставало утро
и боги из праха мир создавали
ониразделили силу и мудрость
и людям не поровну их раздали
досталась мужчине грозная сила
мышци стальные и взгляд бесстрашный
чтоб тех кто слабей его защитил он
если придется и в рукопашной
а мудрость по праву досталась женам
чтобы вручали предков заветы
детям в любви и ласке рожденным
отблеск нетленного вечного света
с тех пор если нужно встает мужчина
свой дом защищая в смертельной схватке
доколе же мирно горит лучина
хозяйские у жены повадки
и если она вдруг голос повысит
на нее воитель не ропщет
не для него премудрости жизни
в битве сложней . но и в жизни не проще.

---------- Post added at 19:04 ---------- Previous post was at 19:02 ----------

Девочки, может кто знает стихи про крестных родителей? Или может песню.

[cvet_ok]

Вознесенский Андрей


Не возвращайтесь к былым возлюбленным,
былых возлюбленных на свете нет.
Есть дубликаты —
как домик убранный,
где они жили немного лет.

Вас лаем встретит собачка белая,
и расположенные на холме
две рощи — правая, а позже левая —
повторят лай про себя, во мгле.

Два эха в рощах живут раздельные,
как будто в стереоколонках двух,
все, что ты сделала и что я сделаю,
они разносят по свету вслух.

А в доме эхо уронит чашку,
ложное эхо предложит чай,
ложное эхо оставит на ночь,
когда ей надо бы закричать:

«Не возвращайся ко мне, возлюбленный,
былых возлюбленных на свете нет,
две изумительные изюминки,
хоть и расправятся тебе в ответ...»

А завтра вечером, на поезд следуя,
вы в речку выбросите ключи,
и роща правая, и роща левая
вам вашим голосом прокричит:

«Не покидайте своих возлюбленных.
Былых возлюбленных на свете нет...»

Но вы не выслушаете совет.

[Lusenka]

Счастье это просто.
Начинается оно с полуметра роста.
Это распашонки, пинетки и слюнявчик,
Новенький описанный мамин сарафанчик.
Рваные колготки, сбитые коленки,
Это разрисованные в коридоре стенки.
Счастье это мягкие, теплые ладошки,
За диваном фантики, на диване крошки.
Это целый ворох сломанных игрушек,
Это постоянный грохот погремушек.
Счастье это пяточки босиком по полу.
Градусник под мышкой, слезы и уколы.
Ссадины и раны, синяки на лбу,
Это постоянное что? да почему?
Счастье это санки, снеговик и горка.
Маленькая свечка на огромном торте.
Это бесконечное «Почитай мне сказку»,
Это ежедневные Хрюша со Степашкой.
Это теплый носик из-под одеяла,
Заяц на подушке, синяя пижама.
Брызги по всей ванной, пена на полу.
Кукольный театр, утренник в саду.
Что такое счастье? Проще нет ответа.
Оно есть у каждого - Это наши дети…


про фантики и крошки понравилось: оказывается, это счастье, а я ругаюсь!

[Доминика]

* * *
Я могу тебя очень ждать,
Долго-долго и верно-верно,
И ночами могу не спать
Год, и два, и всю жизнь, наверно!

Пусть листочки календаря
Облетят, как листва у сада,
Только знать бы, что все не зря,
Что тебе это вправду надо!

Я могу за тобой идти
По чащобам и перелазам,
По пескам, без дорог почти,
По горам, по любому пути,
Где и черт не бывал ни разу!

Все пройду, никого не коря,
Одолею любые тревоги,
Только знать бы, что все не зря,
Что потом не предашь в дороге.

Я могу для тебя отдать
Все, что есть у меня и будет.
Я могу за тебя принять
Горечь злейших на свете судеб.

Буду счастьем считать, даря
Целый мир тебе ежечасно.
Только знать бы, что все не зря,
Что люблю тебя не напрасно!
Асадов

---------- Post added at 19:05 ---------- Previous post was at 19:03 ----------

Если ты любишь, то всем существом –
Что б ни случилось, ты думать будешь
Не о себе, а всегда о нём –
Да, именно: прежде всего о нём,
О том, кого ты беспредельно любишь.

А он в этих случаях всей душою
И в буднях, и в радостях, и в борьбе,
Согласный всегда и во всём с тобою,
Тоже думает о себе...

[Lusenka]

Свет, ты что такая романтичная сегодня? а? дождь и листопад?..

[иннуся]

Сообщение от Lusenka

Свет, ты что такая романтичная сегодня? а? ..

а ты , что фоты ейной не видишь?

[НАТАЛИНА]

Нет, я не уподоблюсь музе той,
Которая, не зная меры слова
И вдохновляясь пошлой красотой,
Свою любовь со всем сравнить готова.
Приравнивает к солнцу и луне,
Цветам весенним, ярким самоцветам,
В подземной и подводной глубине,
Ко всем на свете редкостным предметам.
Правдив в любви, правдив и в песне я:
Не как златые светочи в эфире,
Блистает красотой любовь моя,
А как любой рожденный в этом мире.
Кто любит шум, пусть славит горячей,
А я не продаю любви своей

(Шекспир, перевод С. Маршака)

---------- Post added at 23:06 ---------- Previous post was at 23:05 ----------

Я долго стоял неподвижно,
В далекие звезды вглядясь,-
Меж теми звездами и мною
Какая-то связь родилась.

Я думал... не помню, что думал;
Я слушал таинственный хор,
И звезды тихонько дрожали,
И звезды люблю я с тех пор...

А.Фет

---------- Post added at 23:10 ---------- Previous post was at 23:06 ----------

Мне кажется, со мной играет кто-то.
Мне кажется, я догадалась - кто,
когда опять усмешливо и тонко
мороз и солнце глянули в окно.

Что мы добавим к солнцу и морозу?
Не то, не то! Не блеск, не лёд над ним.
Я жду! Отдай обещанную розу!
И роза дня летит к ногам моим.

Во всём ловлю таинственные знаки,
то след примечу, то заслышу речь.
А вот и лошадь запрягают в санки.
Коль ты велел - как можно не запречь?

Верней - коня. Он масти дня и снега.
Не всё ль равно! Ты знаешь сам, когда:
в чудесный день!- для усиленья бега
ту, что впрягли, ты обратил в коня.

Влетаем в синеву и полыханье.
Перед лицом - мах мощной седины.
Но где же ты, что вот - твое дыханье?
В какой союз мы тайный сведены?

Как ты учил - так и темнеет зелень.
Как ты жалел - так и поют в избе.
Весь этот день, твоим родным издельем,
хоть отдан мне,- принадлежит Тебе.

А ночью - под угрюмо-голубою,
под собственной твоей полулуной -
как я глупа, что плачу над тобою,
настолько сущим, чтоб шалить со мной.
Белла Ахмадулина

[milena]

Я свяжу тебе жизнь
Из пушистых мохеровых ниток.
Я свяжу тебе жизнь -
Не солгу ни единой петли.

Я свяжу тебе жизнь,
Где узором по полю молитвы -
Пожелания счастья
В лучах настоящей любви!

Я свяжу тебе жизнь
Из веселой меланжевой пряжи,
Я свяжу тебе жизнь
И потом от души подарю.

Где я нитки беру?
Никому никогда не признаюсь.
Чтоб связать тебе жизнь,
Я тайком распускаю свою...

Валентина Беляева

[Доминика]

Стучится Осень каплями дождя...
Укутала янтарным листопадом...
Как жалко, что с приходом сентября
Прощаться нА год с тёплым летом надо...

Откроем двери первым холодам,
Прозрачным лужам с хрусталями льдинок…
И будем просыпаться под ветрА,
А не под утреннюю песнь росинок…

А ветер будет раздевать леса,
Срывая золотой наряд руками!
Смущённо будут ждать они - когда
Прикроется их нагота снегами…

Уже пакует Лето свой багаж –
Укладывая стопкой сарафаны…
Рисует Осень расписной витраж
Ковром опавших листьев под ногами…

Светлана Фирсова.

[Анжелина]

Незнала в какую тему определить стих,который мне очень нравится! Я мама двоих сыновей и когда читаю это стихотворение слёзы сами наворачиваются на глаза.Хочу поделиться этим чувством с другими форумчанами и мамами мальчиков.


Быть мамой девчонок,не то:
Там куклы, посудка, больничка, лото,
Там пышные платья и косы ребенку...
Тебе ж подарила судьба пацаненка.

Твой дом украшают не вазочки роз,
А киборг-убийца, что сын твой принес,
Найдя его в луже у дома родного,
Почистил, помыл и теперь он как новый.

Нет, это не хлам, и не смей убирать!
Ты хочешь военную базу сломать?
Ты хочешь снести самолетный ангар?
Одумайся, женщина! Это ж кошмар!

Ты в бой поведешь оловянных солдат,
Будь смелой и дерзкой, ни шагу назад!
Ты выучишь с ним и все марки машин,
А станет побольше - все виды их шин.

Ты без него не смогла бы узнать
Зачем нужен лобзик? Неужто лобзать?
Тиски нам зачем? Может тискать кого-то?
Подшипник - что это? С шипами чего-то?

ТАК МНОГО ВСЕГО, ЧТО МОГЛО ПРОЙТИ МИМО!!!
НО ВОТ ОНО СЧАСТЬЕ _ БЫТЬ МАМОЮ СЫНА!!!

[Мечтательница]

Как мама мальчика и бабушка внука очень вас понимаю.Замечательные стихи.

[Natu]

Антуан Де-Сент Экзюпери. Молитва





Господи, я пpошy не о чyдесах и не о миpажах, а о силе каждого дня. Hаyчи меня искyсствy маленьких шагов. Сделай меня наблюдательным и находчивым, чтобы в пестpоте бyдней вовpемя останавливаться на откpытиях и опыте, котоpые меня взволновали. Hаyчи меня пpавильно pаспоpяжаться вpеменем моей жизни. Подаpи мне тонкое чyтье, чтобы отличать пеpвостепенное от втоpостепенного.
Я пpошy о силе воздеpжания и меpы, чтобы я по жизни не поpхал и не скользил, а pазyмно планиpовал течение дня, мог бы видеть веpшины и дали, и хоть иногда находил бы вpемя для наслаждения искyсством. Помоги мне понять, что мечты не могyт быть помощью. Hи мечты о пpошлом, ни мечты о бyдyщем. Помоги мне быть здесь и сейчас и воспpинять этy минyтy как самyю важнyю.
Убеpеги меня от наивной веpы, что все в жизни должно быть гладко. Подаpи мне ясное сознание того, что сложности, поpажения, падения и неyдачи являются лишь естественной составной частью жизни, благодаpя котоpой мы pастем и зpеем. Hапоминай мне, что сеpдце часто споpит с pассyдком. Пошли мне в нyжный момент кого-то, y кого хватит мyжества сказать мне пpавдy, но сказать ее любя!
Я знаю, что многие пpоблемы pешаются, если ничего не пpедпpинимать, так наyчи меня теpпению. Ты знаешь, как сильно мы нyждаемся в дpyжбе. Дай мне быть достойным этого самого пpекpасного и нежного Даpа Сyдьбы. Дай мне богатyю фантазию, чтобы в нyжный момент, в нyжное вpемя, в нyжном месте, молча или говоpя, подаpить комy-то необходимое тепло.
Сделай меня человеком, yмеющим достyчаться до тех, кто "внизy". Убеpеги меня от стpаха пpопyстить что-то в жизни. Дай мне не то, чего я себе желаю, а то, что мне действительно необходимо.
Hаyчи меня искyсствy маленьких шагов.






P.S.Извините, что не к месту (ведь это не стих)...перенесите куда посчитаете нужным

[Lusenka]

Наталия Сенченко

Догорают опавшие листья…
Легкий дым припадает к земле
Над водою туман растелился
И Луна затерялась во мгле…

Тишина опустилась на плечи
Стало зябко и сыро вокруг
А любовь зажигает там свечи,
Где касание нежное губ…

Пробивается лунной дорожкой
Бледный лучик к зеркальной воде
Прижимается к ней осторожно
Задержаться пытаясь на дне…

Эта ночь и темна и светла…
В ней таится и горечь и сладость
У кого-то любовь расцвела,
А кому-то забвение в радость…

[cvet_ok]

Сегодня День Рождения Александра Блока

ПЕРЕД СУДОМ

Что' же ты потупилась в смущеньи?
Погляди, как прежде, на меня.
Вот какой ты стала - в униженьи,
В резком, неподкупном свете дня!

Я и сам ведь не такой - не прежний,
Недоступный, гордый, чистый, злой.
Я смотрю добрей и безнадежней
На простой и скучный путь земной.

Я не только не имею права,
Я тебя не в силах упрекнуть
За мучительный твой, за лукавый,
Многим женщинам сужденный путь...

Но ведь я немного по-другому,
Чем иные, знаю жизнь твою,
Более, чем судьям, мне знакомо,
Как ты очутилась на краю.

Вместе ведь по краю, было время,
Нас водила пагубная страсть,
Мы хотели вместе сбросить бремя
И лететь, чтобы потом упасть.

Ты всегда мечтала, что, сгорая,
Догорим мы вместе - ты и я,
Что дано, в объятьях умирая,
Увидать блаженные края...

Что же делать, если обманула
Та мечта, как всякая мечта,
И что жизнь безжалостно стегнула
Грубою веревкою кнута?

Не до нас ей, жизни торопливой,
И мечта права, что нам лгала. -
Всё-таки, когда-нибудь счастливой
Разве ты со мною не была?

Эта прядь - такая золотая
Разве не от старого огня? -
Страстная, безбожная, пустая,
Незабвенная, прости меня!

[Lusenka]

Первый снег!!!

Татьяна Харламова
А первый снег ложится на ладони
Таким красивым, ласковым ковром.
И холодом своим меня не тронет,
А утром снова постучится в дом.

А первый снег такой родной и нежный -
Обнимет незаметно … И заснет…
Как океан, огромный и безбрежный,
Как друг, который все всегда поймет…

А первый снег кружится над домами,
И плавно время замедляет бег…
И это чудо каждый год пред нами –
Такой волшебный, нежный…
Первый снег!!!

[larissa]

Предновогоднее...
Белла Ахмадулина

Какое блаженство, что блещут снега,
что холод окреп, а с утра моросило,
что дико и нежно сверкает фольга
на каждом углу и в окне магазина.

Пока серпантин, мишура, канитель
восходят над скукою прочих имуществ,
томительность предновогодних недель
терпеть и сносить - что за дивная участь!

Какая удача, что тени легли
вкруг елок и елей, цветущих повсюду,
и вечнозеленая новость любви
душе внушена и прибавлена к чуду.

Откуда нагрянули нежность и ель,
где прежде таились и как сговорились!
Как дети, что ждут у заветных дверей,
я ждать позабыла, а двери открылись.

Какое блаженство, что надо решать,
где краше затеплится шарик стеклянный,
и только любить, только ель наряжать
и созерцать этот мир несказанный...

[промальпинист]

Сообщение от larissa

Белла Ахмадулина

Премьер-министр РФ Владимир Путин выразил соболезнования родным и близким поэтессы Беллы Ахмадулиной, которая скончалась в понедельник в Переделкино на 74-м году жизни, сообщает пресс-служба правительства РФ.
РИА Новости 29.11.10 21:38

[larissa]

Сообщение от промальпинист

я знаю...я еще рано утром услышала.... поэтому и разместила...

[Викса]

Давно люблю это стихотворение Беллы. Вечная память...

ГАЗИРОВАННАЯ ВОДА

Вот к будке с газированной водой,
всех автоматов баловень надменный,
таинственный ребенок современный
подходит, как к игрушке заводной.

Затем, самонадеянный фантаст,
монету влажную он опускает в щелку,
и, нежным брызгам подставляя щеку,
стаканом ловит розовый фонтан.

О, мне б его уверенность на миг
и фамильярность с тайною простою!

Но нет, я этой милости не стою,
пускай прольется мимо рук моих.

А мальчуган, причастный чудесам,
несет в ладони семь стеклянных граней,
и отблеск их летит на красный гравий
и больно ударяет по глазам.

Робея, я сама вхожу в игру
и поддаюсь с блаженным чувством риска
соблазну металлического диска,
и замираю, и стакан беру.

Воспрянув из серебряных оков,
родится омут сладкий и соленый,
неведомым дыханьем населенный
и свежей толчеею пузырьков.

Все радуги, возникшие из них,
пронзают небо в сладости короткой,
и вот уже, разнеженный щекоткой,
семь вкусов спектра пробует язык.

И автомата темная душа
взирает с добротою старомодной,
словно крестьянка, что рукой холодной
даст путнику напиться из ковша.

---------- Post added at 14:00 ---------- Previous post was at 13:58 ----------

А это прочитала только сегодня. Как же хороша была эта женщина, какой яркий талант...

ДЕКАБРЬ

Мы соблюдаем правила зимы.
Играем мы, не уступая смеху,
и, придавая очертанья снегу,
приподнимаем белый снег с земли.

И, будто бы предчувствуя беду,
прохожие толпятся у забора,
снедает их тяжелая, забота:
а что с тобой имеем мы в виду.

Мы бабу лепим, только и всего.
О, это торжество и удивленье,
когда и высота и удлиненье
зависят от движенья твоего.

Ты говоришь:-Смотри, как я леплю.-
Действительно, как хорошо ты лепишь
и форму от бесформенности лечишь.
Я говорю: - Смотри, как я люблю.

Снег уточняет все свои черты
и слушается нашего приказа.
И вдруг я замечаю, как прекрасно
лицо, что к снегу обращаешь ты.

Проходим мы по белому двору,
мимо прохожих, с выраженьем дерзким.
С лицом таким же пристальным и детским,
любимый мой, всегда играй в игру.

Поддайся его долгому труду,
о моего любимого работа!
Даруй ему удачливость ребенка,
рисующего домик и трубу.

[Lusenka]

ЗАКЛИНАНИЕ
Не плачьте обо мне - я проживу
счастливой нищей, доброй каторжанкой,
озябшею на севере южанкой,
чахоточной да злой петербуржанкой
на малярийном юге проживу.

Не плачьте обо мне - я проживу
той хромоножкой, вышедшей на паперть,
тем пьяницей, поникнувшим на скатерть,
и этим, что малюет Божью Матерь,
убогим богомазом проживу.

Не плачьте обо мне - я проживу
той грамоте наученной девчонкой,
которая в грядущести нечёткой
мои стихи, моей рыжея чёлкой,
как дура будет знать. Я проживу.

Не плачьте обо мне - я проживу
сестры помилосердней милосердной,
в военной бесшабашности предсмертной,
да под звездой моею и пресветлой
уж как-нибудь, а всё ж я проживу.

1968
Белла Ахмадулина.
Всемирная библиотека поэзии.
Ростов-на-Дону, "Феникс", 1998.

[Фанатка]

Анизия Онищак. Дневник.

А ВЖЕ ЗИМА
Зима почалася з густого лапатого снігу і сильних морозів.Терміново довелося обрізати такі прекрасні хризантеми, бо й так сніг їх поламав. А вони були такі гарні: бузкові з сріблястими кінчиками, жовті дубки і великі жовті, білі ромашки і червоні, рожеві і великі білі..Ну що ж.. Зима - це як старість. І не можна жалкувати за тим, що було. Молодість подібна до всього, що збільшується, а старість - до всього, що зменшується.. Це ж відомо. Ось і квітів поменшало на світі. Тільки камелія моя в пупянках. Амазонська лілія розквітла і стоїть така гарна, ще й аромат прегарний.Але й ті квіти, що вчора тішили око й душу, живуть. Просто на час завмерли. Усе відходить і змінюється в цьому світі. Лише час відходить та не вмирає. Лише час існує таким, яким був: незмінно вистукує свою рівномірну одноманітну пісню старий годинник на стіні... Все, що було, живе в памяті. Нашій. І часу. Ой, яку рацію мав письменник, коли сказав: "Люди створили Богів, обдарували їх розумом, всемогутністю, любовю, вічністю. Боги створили людей, обдарували їх проблемами, гріхами і хворобами.. Та ще й коротким життям."...


А вот так она писала о неожиданном тепле в ноябре. Ну чем не стихи?


ВЕСНА В ЛИСТОПАДІ
І раптом серед листопада весна. Зацвіли примулки, навіть братчики (віоли) розцвіли. Багаторічний мак випустив високу стрілу, всипану пупянками. Мак у Франції квітка ангелів.Невже ангели захотіли, щоб розквітли на порозі зими маки? Я аж пошкодувала, що вже обрізала пупянки на трояндах. І вони б ще могли розквітнути. Навіть бузок так захотів сам себе обдурити і повірити, що це весна - ось-ось листочки зазеленіють. А Бог дарує сонце і тепло. Такі дні стоять сонячні, теплі, ніжні. Такі ночі... Небо, всипане зірками. І місяць - як скибка кавуна...Я й сама не проти обдуритись - напитися весняного повітря, вдихнути аромат квітів, пройтися розквітлим садом... У траві біліють маргаритки. Як сумно їх називають в народі - сирітки. І справді, наче сирітки, цвітуть на порозі зими.
А люди сумні. То там, то там сльози. Чужий біль завше доповнює власний, приспаний, будить його.Не хочу суму. Ось тільки б зиму пережити.
______________________________________

И еще добавлю ее воспоминания о Рождестве. Какой прекрасный все же у нас язык!


НА ПОРОЗІ РІЗДВО
А ми тої коляди так чекали
Спочатку приходив Святий Миколай. Ми його виглядали з усіх сторін. Вибігали назустріч. А сніги пухнасті - по пояс. Побіжиш в один бік, долаючи невидиму силу снігу, побіжиш в інший, а з порога вже мати: «Повертайтеся, Миколай щойно був».
І ми щодуху тими снігами додому. Ну як так? Ми його так чекали, ми назустріч йому виходили, а він не тою дорогою прийшов. Як ми могли розминутися?
- Чого ж він так швиденько пішов? – питаємо засмучені, хоча так не терпиться побачити дарунки.
- Бачите, які сніги. А він – старенький, змучився вже. Скільки то йому ще обійти хат, скільки ще діточок чекають його.
Ми ж, втішені думкою, що наступного року вже таки мусимо побачити Святого Миколая, кидаємося до дарунків. А тут чого лише нема. І зошити, і кольорові олівці, і пластилін, і казочки, і яблука, і цукерки. Та ще дещо з одягу. Все, що потрібно було школярикам на третю чверть, купувалося і дарувалося того дня. Практичнішим був Миколай у дні нашого дитинства. Ми ласуємо цукерками, а дідусь приповідають: « Скільки Миколай зимовий дав снігу, стільки Миколай ярий дасть трави». І додавали: «А ви, діточки, помоліться за тих сиріт, котрі нині не дістануть дарунків.»
І ми молилися, просили Бога, щоб не забув ані одну сиріточку на білому світі такого гарного для нас дня.
Після Миколая ми вже чекали Коляди.
Бабуся навчили нас колядок, віншівок, щедрівок. Розповідали, як то раніше весело колядувалося, як радісно чекали люди завше Різдва. Наші маленькі серденька завмирали від тієї радості. Ми й собі чекали того великого свята.
Святий вечір наставав для нас несподівано. Серед буднів раз – і вже серед ночі бабуся світять світло і замішують тісто на пампухи і струцлі. Потім місили тісто на вареники, вушка. Наставляли сушені фрукти на узвар. Того дня не сміли варити ніякої страви, котра не призначалася на свят-вечір. Піч могла образитися.
Потім вставали дідусь. Покректуючи, виходили на поріг: «Який день видався?» Від цього дня так багато залежало. Перш, ніж сказати, яким буде день, довго покашлювали. Бабуся на це, як це не дивно, мовчали. І від того урочистого мовчання вже було свято у хаті. Бо завше бабуся дорікали дідусеві: «Чого розкректався, розкашлявся? Старий уже, багато шуму чиниш…» Ми ж понад усе любили свого дідуся і кожне слово зачіпало й нас. Ніби то ми так шуміли.
Того дня бабуся запишалися діловито, бо ж не можна було нікого ображати, на нікого прикрикнути. Аби духів добрих не відігнати, аби ангеликів не відлякати. Дідусь виходили. Ми з нетерпінням чекали їхнього повернення. Спати, як не дивно, того ранку не хотілося. Все довкола було виповнене якоюсь глибокою таїною… Ось дідусь вносять до хати Долю – цілісінький оберемок сушеного зілля, посвяченого в церкві. Той цвіт дідусь закурювали і обходили кімнати.
Потім тим пахучим димом огортали й нас: « Аби гарні були, як ті квіти. Аби здорові були, ніжні й добрі. Щоби люди на вас дивилися і милувалися вами, як тими квітами. Аби й ви людей любили, сонечка не просипали, любили його, як квіти люблять. Щоби дощик вам у радість був…»
Мені крутилося в голові: «А як нас хтось зірве, як оті квіти?» Квіти я дуже любила, але долі їхньої ніяк би не хотіла мати. Але мовчала я, бо того дня не годилося суперечити. Ми лише дивилися, як бабуся тихесенько так, склавши губи солодко, як до меду, промовляли: «На здоров‘я, на многая літа!!!»
Кілька квіток засушених кидалося в піч. І по хаті плив аромат літа, пахло полинами й чебрецем. І ще якимсь зіллям, гарним-прегарним. В душу вступало щось таке невагомо-прекрасне. Йшов святий вечір.
Ми допомагали бабусі. Хто гриби перемивав, намочував. Хто мак запарював. Хто пшеницю впихав на кутю. Мама замішували тісто на пампушки. Булькала квасоля. По всій хаті запах квашеної капусти, котра того дня також дивно пахла. Запарювали капусту на голубці. Тихо все так. Гарно. Ніхто, щоправда, не смів промовити того дня слова: мак, пшениця…
- Що робиш, онучко? – питали смирненько бабуся.
- Зерня тру…
- Отак, дитинко…
Пам‘ятали ми ту науку. Бо хто хотів, аби бідність та злидні прийшли до хати. Бабуся ж нас довго повчали:
- На святий вечір не смій солі з хати дати, і млинка не позичай того вечора нікому.
- - А чому, бабусю?
- Бо сіль погана людина поверне проти нашого роду, сіль – то як душа родини. А млинок…Цілий рік буде крутитися , як у млинку. І не зможеш нічого вдіяти.
- А чому треба казати зерня, а не так, як воно щодня кажемо?
- Аби цілий рік нужда людину не гризла…
- Чому не можна називати збіжжя?
- То кутя, кутя треба казати, бо хліб в полі виляже, вимокне.
Тисячі заборон, законів ніким не писаних того дня пригадувалося, підкріплювалося розповідями, спогадами.
Сваритися не можна, бо цілий рік спокою в хаті не буде. Розлучатися не можна, бо так і житимеш окремо. Їсти до першої зірки не можна, бо цілий рік не зможеш наїстися…
- Як зустрінеш нинішній день, так рік проживеш, – дідусь додають. І далі діляться своїми спостереженнями, виймаючи грубий зошит і щось в нього занотовуючи.
Ми вуха нашорошували. Що ж то судилося нам усім того року?
- Слава Богу, день видався морозним. Червень буде сухим і теплим. Грибів не чекай до осені, - і журилися, і раділи дідусь. – Сніги глибокі нині впали. То на врожай. Аж по вікна намело. Високе буде жито. Місяць з такими рогами крутими. Скоро погода зміниться.
- А зірки є , дідусю? – запитуємо. Багато зірок, то на гарні ягоди. Бути малині, ожині, суничкам. Ми з дідусем ходитимемо до лісу за тим пахучим і смачним дивом.
- Є, діти, є, - всміхалися дідусь і їхні сиві вуса розгладжувалися, він підходив до нас. - Чого знову позакутувалися? Ану на мороз! Бо цілий рік будете мерзнути. Зима нині повинна воювати не лісами, а над вашими носами.
- Ми швиденько вдягалися і вибігали на ганок.
- Оксано! – кричала я до найвірнішої товаришки. Ще й тішилася, що я першою вибігла на мороз.
Дідусь прислухалися до відлуння. Коли голос розлягався далеко, вони раділи, потирали задоволено руки:
- Ну й зима цього року вдалася. Бути морозу сильному. Треба кожуха таки витягати.
- А стежки, стежки чи ж чорні? - перепитували бабуся.
- Та чорні, чорні, - будемо того року з гречкою.
- Скотинка ж як?
- Е-е-е…Зірок не перелічити. –Добрий приплід буде…
Ми слухали це, як магічне заклинання, як казку, котру повторювали бабуся і дідусь щороку. Бо яка вже в них на той час худібка була? Три курки, пес та кіт. Ще кілька канарок в клітках на стінах. Та й гречку давно не сіяли. Нарізали їм, як пенсіонерам, три сотки городу за хатами на горбку. Там кілька грядок всього й було. Але те заклинання, напевно, мало незбагненну якусь силу. Бо про нього не забували.
В печі тим часом все парилося, варилося. Розлягався по хаті густий дух капусти, булькала і сопіла тихо кутя. В макітрі терли зерня до куті.
- Та не облизуй макогона, - зупиняли бабуся раптом когось із нас. – не облизуй, бо чоловік буде в тебе лисий.
І далі все місилося, варилося, ліпилося, терлося.
- Та коли вже той вечір? – не витримував хтось.
- Нині день довший на курячий крок, - серйозно відповідали бабуся.
-А курячий крок довгий? А скільки то? – не терпиться нам.
Та ось і вечір…
Дідусь вносять до хати оберемок пахучого сіна, кладе на великий круглий стіл, котрий розкладали на великі свята у світлиці. На нього бабуся застеляють сніжно-білий, помережаний візерунками обрус.
- Аби м‘яко стелилося, аби смачно варилося, щоб зі смаком споживалося, аби в печі і на столі, - зичать дідусь.
- Дай Боже! - підхоплює бабуся.
- Дай Боже! – кричимо радо й ми, бо вже виголодніли.
- Порятуй, вирятуй, сіно запашне, коники, волики, корівку і всяку худібку. Порятуй, сонечко ясне, бджілки золотії, всю комашину божу, порятуй кожну людину і мою славну велику родину. Щоби нашому роду не було переводу! Аби з голоду не плакала жодна дитина на світі, аби всі люди були щасливі і ситі.
Дідусь говорять так урочисто, так святково, ніби й нема тут нас, лише вони і Бог. А мені все кортить запитати:
« Чого ж то Ви, дідусю, Богові голову морочите? Котрі ж то коники треба рятувати, чи волики?» При моїй пам‘яті їх у нас не було. Хіба що вуликів кілька завше дідусь тримав у квітнику. Ото й була вся худоба. Ще згадані три курки , пес та кіт. І канарки.
Але не смію перервати ту їхню розмову з невидимим Богом. Підсвідомо розумію, що йдеться про величний звичай, традицію, котрим на святий вечір підпорядковано усе. Як мені нині прикро, що не все запам‘ятала, не записала, бо ще мала була, не зберегла, аби нині передати то дітям і внукам.
Вносять дідусь до хати Дідуха і ставлять у кут. Дідух підперезаний. Щоб родина купи трималася. Ми ж вплітаємо у Дідуха стрічки, прикрашаємо і обіцяємо шепотом всілякі гостинці: долю випрошуємо. Довіряємо йому найсокровенніші мрії, таємниці дитячі. Дідух сьогодні був головним. Його не сміли образити. До нього не сміли спиною повернутися.
По підлозі дідусь розкидали солому. То вже для нас. Молодші радо почали в ній борсатися і кудкудакати.
Аби кури неслися добре.
- А чи є в нас в хаті дівчата на виданні? - запитали раптом дідусь, ніби забули, що найстаршій із нас лише п‘ятнадцять.
- Є, є, - відповіли бабуся.
Ми ж здивовано крутили головами: «І де воно, оті дівчата?». Ядвіга, старша сестра, зі здивування розкрила прегарні уста і також видивилася на бабусю. Ще вчора бабуся кричали, що вона ще мала, що дівувати починають у вісімнадцять, що їй не можна ніде ходити, а нині, диви, розщедрилися, перевели в дівчата на виданні.
Дідусь Ядвізі сказали відкусити зубами кілька гілочок з вишні. Гілочку вплели у Дідуха:
- Як весною вишня пишно зацвіте, так краса дівоча забуяє…
Ми й собі аж губи пообдирали коло тієї вишеньки на морозі. Теж хотілося тією красою забуяти. Робили то крадькома, аби бабуся чи дідусь не сміялися з нас. Через хвилю Дідух нагадував їжака, щедро обтиканого вишневими гілочками. Як не як: вісім внучок. І кожна мріяла бути гарною. Бабуся, заклопотані, не помічали, а дідусь лише всміхалися у пишні вуса.
Потім було вмивання. Ядвізі дали пахучу воду, настояну на рожі і лілеї. Вона вмивала і так гарне біле личенько, щоб не всіялися веснянки навесні на носі. Ми пригорщами набирали ту воду і тицяли в неї посинілі від холоду носи. Ядвіга воду вилила під кущ старої рожі, з якої бабуся варили щовесни смачний сік. Хай веснянки вітри рознесуть. Ми стріпували руки, щоб і наші веснянки вітри рознесли. І журилися, що мало води. Навесні як же ми горювали, що нам ту воду не дали вилити і наші веснянки навічно всілися на носи.
Зате й ми мали втіху. Підсували під Дідуха знайдені влітку камінці з дивними візерунками, колами і просили грошей. Хоч трішечки. Хто знайшов найгарніший камінець, тому й грошей судилося найбільше. Тоді ми ще не знали, що не камінці ті гроші плодять і не Дідух їх дає.
Засяяла зіронька ясна. Усі помили руки, вишиваним рушником витерли і чинно всілися за святковий стіл. Мусили бути всі. Доки жили бабуся, не визнавали ніяких причин. Мусили бути завше всі. З усіх доріг повернутися. Свята вечеря на столі.
Накривали на стіл бабуся. Ніхто не смів з-за стола встати.
- Ми Вам поможемо, - просили ми.
- Ні, ні, сидіть, - всміхалися добродушно бабуся. І ніяка втома не бралася того дня бабусі. Вони швиденько все подавали на стіл, привітно всміхалися, кожному слово ласкаве знаходили.
- Бути Тобі, Юленько, й на той рік господинею, - задоволено говорили дідусь.
Дванадцять страв парувало на столі. Був тут часник у лушпинці тонкій, оселедці мариновані, борщ червоний з вушками грибними. А в борщі – квасоля велика біла. Бабуся її називали яською… Була капуста з пшоном. І підлива з грибів… Були каші й вареники з картоплі, капусти і гречки. Були голубці з тертої картоплі і з пісного рису з овочами. Пишні пампухи виблискували золотом, збанок з узваром.. Усе пісне, але таке смачне, як ніколи… У центрі стола – кутя. Бабуся знали свій , особливий рецепт куті.
Молимося усі. А на столі - запалена свічка мерехтить. Придивляємося: чи ж не плаче хтось із родини? Якщо свічка скапувала, то бабуся пригадували усіх далеких родичів. І просили: «Не плач, серце… Святий вечір йде, добро і радість несе…» Після того ми вважали, що вже тим родичам мало полегшати на душі і бралися за ложки. Дідусь запрошував до вечері душі померлих родичів, вітри і морози…
- Коли нині не прийдете, то вже не приходьте. Мирно собі спочивайте там, де Бог присудив. Христос рождається!
- Славити його! – відповідали бабуся, наші батьки.
До кожної страви дідусь примовляли.
- Не луплю тебе до живого, аби ти хоронив мене від усього злого. То говорилося до часнику. Свої примівки були до борщу, капусти, вареників, голубців… Які високі оди складали хлібові, особливо куті, вареникам, каші, грибам, узвару! Крутяться в голові ті славні і прості слова, що виливалися у поетичні рядки. Переповідаю їх дітям і душа плаче за тими далекими і світлими роками у родинному гнізді.
Після вечері дідусь казали нам брати ложки і – на поріг. Стукали – вистукували… Де пес загавкає, там заміж мали йти…
Добре було, коли до вечері гість переступав поріг. Зле було, коли вечерю хтось переривав. Злим знаком вважалося побачити під час вечері павука. Тому так усе вимивали, вичищали, аж сяяв кожен куточок, виблискувала туга від крохмалю постіль.
Колядувати починали знову дідусь. Моя мама мала сильний і чистий голос, тітка Іванка ще сильніший і дзвінкіший. Тато мій співав у церковному хорі, вуйко Юліан, самоучка, на всіх інструментах навчився сам грати, а як заспівав, то серце завмирало. Чому ніхто не помітив того таланту? Так і забрав з собою у могилу голос такої краси, що люди під вікнами зупинялися, як він співав. Та й як уся наша родина співала.
Починали «Бог предвічний»…Потім уже «Нова радість стала», «Прийшли ангели», «У Вефлеємі сталась новина». Ми підтягували… «Святу ніч» колядував лише вуйко. Господи, чи ти чув кращий спів тої коляди? Бо я не чула за все життя кращого виконання. Колядки перепліталися одна з одною. Колядувати того дня у нас не ходили. Не можна було. Потім бабуся просили, щоб заколядувати їхню улюблену, польську колядку, котру їх учили ще в дитинстві. Не знаю, чого вони так любили ту польську колядку: «Сьруд ноцной ціши…» Дитинство нагадувала, матір їхню, котра померла молодою. Ми вже розвеселилися і під столом виводили смиренними голосами: «Сьруд ноцной ціши пані не слиши, як по покою лятаюм миши». Потім таки мусіли колядувати, як належить. Бабуся чомусь завше плакали тої миті.
Ми ж пробиралися до вікна по вечері. І там шептали-заклинали: « Молодик як гвоздик…Тобі роги красні, мені очі ясні!». Вважалося, що на свят-вечір кожне заклинання мало силу. Мама моя лякала старий вазонок, котрий багато літ не цвів, що викине його таки навесні, як не цвістиме.
Пахучий узвар і пампухи вінчали вечерю. Пампухи годилося повіншувати. Бо як без того? Наймолодшому годилася й така віншівка: « Я маленький пастушок, по коліна кожушок, я горілку з медом пив, де Христос ся народив».
Іванко гордо викрикував віншівку, діставав свій пампушок і гордо оглядав нас. Нам треба було проявити вже неабияку кмітливість і пам‘ять. Віншівка не мала права повторитися.
Хтось швиденько:
-З Новим Роком йду до хати…
-Е, ні, - зупиняли дідусь. То на Рік Новий…
- Віншую Вам, бабо й діду, мамо й тато, брати й сестри , й тобі, родино велика, і тобі піч славна, і тобі, хато тепла, і тобі небо високе, світло ясне, з тими святами нарожденними. Вже Ісус Христос народився, кожній чистій душі явився, в щасті, радості всім жити, вітру не служити, димом не платити. Здоров‘я своє мати, хату в чистоті тримати, дітей у послуху, і в добрі, любові і радості. Від нині і на многая літа! Хай родиться, хай плодиться, хай ведеться, хай щастям засівається, а радістю збирається. Многая літа!
Після вечері чекали Різдва. Пахло в хаті ялинкою, яблуками й сіном. Мороз розмальовував вікна, виписував дивні візерунки на склі. Ще дивніші виписувала сни в наших душах свята ніч. Старші тої ночі не спали. Гріх було заснути. Бо відкривалося небо. Мали право приходити в гості душі померлих родичів.
Назавтра приходило Різдво. І вся наша околиця вибухала колядою, віншівками, добрим словом. Що з того, що вчителі змушені були чергувати й намагалися спіймати нас, аби хоч якось відрапортувати про вдале чергування. Ми колядували і все…І, здавалося, що колядували поруч ангели…
Стара сусідка просила: «Подякуйте, діти, бабусі за гостинці». Виявляється, поки ми колядували, бабуся кожній сусідці, котра не святкувала, носила частування. Була серед сусідів полька Гелена. Вона вже відсвяткувала. Кілька днів перед тим і вона приходила до нас з гостинцями. Була старенька, котра ледь перебивалася з хліба на воду, вона невідомо звідки прибилася на нашу вулицю. Була вчителька-єврейка, котра сама лишилася з великої родини, всі загинули в роки війни. Ніхто не смів бути без частування такого великого дня. Бабуся так казали. І стукали в кожні двері з пампухами, печивом і кутею. Смачною, пахучою…
Над землею сяяло вічне сяйво Божої любові.

Анізія ОНИЩАК.

[Lusenka]

Хочу... весну...
Владимир Полуничев
Хочу...весну, её потоки!
Хочу быстрей...весенний цвет!
Но - бал зимы! Она до срока
Мне...намотает...зимних лет!

Но выстоим! Весны надежды
Поддержат, силы придадут:
И зацветёт...в горах подснежник!
И грозы вешние...придут!

Захочется...опять влюбиться -
Ну, грешен! Что тут...говорить!
Ну, а пока...весна лишь снится
Да снег по речке...холодит!

[К-я]

Ой, девчата!.. Стихи-то здесь разместили почти не на все случаи жизни, а, в основном-то, на один...
Можно и мну чуть развеять грусть? Или, может быть, наоборот...

Всё может быть, что быть не может...
Однако - всё же может быть...
Но одного лишь быть не может,
Того, чего не может быть!

[larissa]

Сообщение от К-я

Всё может быть, что быть не может...

это в смысле...никогда не говори... никогда