стихи на все случаи жизни

[дени]

Балада об ружии
По миру люди маленькие носятся, живут себе в рассрочку,-
Плохие и хорошие, гуртом и в одиночку.

Хороших знаю хуже я -
У них, должно быть, крылья!
С плохими - даже дружен я,-
Они хотят оружия,
Оружия, оружия
Насилья!

Большие люди - туз и крез -
Имеют страсть к ракетам,
А маленьким - что делать без
Оружья в мире этом?

Гляди, вон тот ханыга -
В кармане денег нет,
Но есть в кармане фига -
Взведенный пистолет.

Мечтает он об ужине
Уже с утра и днем,
А пиджачок обуженный -
Топорщится на нем.

И с ним пройдусь охотно я
Под вечер налегке,
Смыкая пальцы потные
На спусковом крючке.

Я целеустремленный, деловитый,
Подкуренный, подколотый, подпитый!

Эй, что вы на меня уставились - я вроде не калека!
Мне горло промочить - и я сойду за человека.

Сходитесь, неуклюжие,
Со мной травить баланду,-
И сразу после ужина
Спою вам про оружие,
Оружие, оружие
балладу!

Большой игрок, хоть ростом гном,-
Сражается в картишки,
Блефуют крупно в основном
Ва-банк большие шишки.

И балуются бомбою,-
У нас такого нет,
К тому ж мы - люди скромные:
Нам нужен пистолет.

И вот в кармане - купленный
Обычный пистолет
И острый, как облупленный
Знакомый всем стилет.

Снуют людишки в ужасе
По правой стороне,
А мы во всеоружасе
Шагаем по стране.

Под дуло попадающие лица,
Лицом к стен! Стоять! Не шевелиться!

Напрасно, парень, за забвеньем ты шаришь по аптекам,-
Купи себе хотя б топор - и станешь человеком!

Весь вывернусь наружу я -
И голенькую правду
Спою других не хуже я
Про милое оружие,
Оружие, оружие
балладу!

Купить белье нательное?
Да черта ли нам в нем!
Купите огнестрельное -
Направо, за углом.

Ну, начинайте! Ну же!
Стрелять учитесь все!
В газетах про оружие -
На каждой полосе.

Вот сладенько под ложечкой,
Вот горько на душе:
Ухлопали художничка
За фунт папье-маше.

Ату! Стреляйте досыту -
В людей, щенков, котят,-
Продажу, слава господу,
Не скоро запретят!

Пока оружие здесь не под запретом,
Не бойтесь - всё в порядке в мире этом!

Не страшно без оружия - зубастой барракуде,
Большой и без оружия - большой, нам в утешенье,-
А маленькие люди - без оружия не люди:
Все маленькие люди без оружия - мишени.

Большие - лупят по слонам,
Гоняются за тиграми,
А мне, а вам - куда уж нам
Шутить такими играми!

Пускай большими сферами -
Большие люди занимаются,-
Один уже играл с пантерами,
Другие - доиграются...

У нас в кармане пушечка -
Малюсенькая, новая,-
И нам земля - подушечка,
Подстилочка пуховая.

Кровь жидкая, болотная
Пульсирует в виске,
Синеют пальцы потные
На спусковом крючке.

Мы, маленькие люди,- на обществе прореха,
Но если вы посмотрите на нас со стороны -
За узкими плечами небольшого человека
Стоят понуро, хмуро дуры - две больших войны.

Коль тих и скромен - не убьют-
Всё домыслы досужие,-
У нас недаром продают
Любезное оружие!

А тут еще норд-ост подул -
Цена установилась сходная,-
У нас, благодаренье господу,
Страна пока свободная!

Ах, эта жизнь грошовая,
Как пыль,- подуй и нет!-
Поштучная, дешевая -
Дешевле сигарет.

И рвется жизнь-чудачка,
Как тонкий волосок,-
Одно нажатье пальчика
На спусковой крючок!

Пока легка покупка, мы все в порядке с вами,
Нам жизнь отнять - как плюнуть,- нас учили воевать!
Кругом и без войны - война, а с голыми руками -
Ни пригрозить, ни пригвоздить, ни самолет угнать!

Для пуль все досягаемы,-
Ни черта нет, ни бога им,
И мы себе стреляем и
Мы никого не трогаем.

Стрельбе, азарту все цвета,
Все возрасты покорны:
И стар и млад, и тот, и та,
И - желтый, белый, черный.

Опять сосет под ложечкой.
Привычнее уже
Убийца на обложечке,
Девулька в неглиже.

Мир полон неудачниками
С топориками в руке
И мальчиками с пальчиками
На спусковом крючке!

Владимир Семенович Высоцкий.
Настоящий поэт-пророк,
которого "уграли" при жизни.

[Gusenitsa]

Почему нам отмерено жизни чудовищно мало,
И за что мы умеем её так легко не ценить,-
Проживаем чужую любовь по пустым сериалам
И теряем под яркой звездой путеводную нить?
Почему нам не стоит пожить за тепло поцелуя
И полцарстсва отдать за один только ласковый взгляд?
Почему мы не плачем, от горькой потери тоскуя,
И зачем, забегая вперёд, не посмотрим назад?
И зачем мы не видим весной перелётную птицу,
Почему нам не нужен её долгожданный прилёт?
Почему мы не смотрим в глаза перед тем, как проститься?
Почему мы не верим тому, кто нас преданно ждёт?
Почему не читаем стихи нашим самым любимым?
Пусть чужие стихи, но пускай со слезой на щеке.
Почему от себя убегаем, собою гонимы,
Оставляя свой след неглубокий на зыбком песке?
Для чего признаёмся в любви так нелепо - украдкой
И зачем так боимся касания нежной руки?
Почему нам бывает порой так немыслимо гадко
За бездушность и холод красивой и ровной строки?
Отчего упиваемся болью потерь и ошибок
И меняем на пышные фразы святые слова?
Отчего мы не чувствуем света красивых улыбок,
И зачем нам рассвет и закат, и земля, и трава?
Почему нарезаем судьбу на прозрачные дольки,
Хоть заранее знаем - от этой судьбы не уйти?..
...
Мы живём вековое мгновенье... мгновенье, и только,
И в мгновенье теряем себя на коротком пути.

Ларионов Игорь

[lyulik]

Читайте буков не многа , но это шедевр ...

Леонид Филатов тяжело болел и перед смертью он проводил много времени в больнице. После тяжёлой операции он мог умереть, но в его жизни была маленькая внучка Оля, ради которой он ещё несколько лет прожил.… Своей любимой внучке он перед смертью успел написать стихотворенье.

Тот клятый год уж много лет, я иногда сползал с больничной койки.
Сгребал свои обломки и осколки и свой реконструировал скелет.
И крал себя у чутких медсестёр, ноздрями чуя острый запах воли,
Я убегал к двухлетней внучке Оле туда, на жизнью пахнущий простор.
Мы с Олей отправлялись в детский парк, садились на любимые качели,
Глушили сок, мороженное ели, глазели на гуляющих собак.
Аттракционов было пруд пруди, но день сгорал и солнце остывало
И Оля уставала, отставала и тихо ныла, деда погоди.
Оставив день воскресный позади, я возвращался в стен больничных гости,
Но и в палате слышал Олин голос, дай руку деда, деда погоди…
И я годил, годил сколь было сил, а на соседних койках не годили,
Хирели, сохли, чахли, уходили, никто их погодить не попросил.
Когда я чую жжение в груди, я вижу как с другого края поля
Ко мне несётся маленькая Оля с истошным криком: « дедааа погодии…»
И я гожу, я всё ещё гожу и кажется стерплю любую муку,
Пока ту крохотную руку в своей измученной руке ещё держу.

[Nadenka]

Потрясающий стих! Обязательно прочитайте его два раза. Почему именно два?
Прочитайте первый раз и узнаете.

Я часть потерянного поколения
И я отказываюсь верить, что
Я могу изменить этот мир.
Я понимаю, возможно это шокирует вас, но
«Счастье уже внутри тебя»
- Это ложь, на самом деле
Деньги сделают меня счастливым
И в тридцать лет я расскажу своему ребенку, что
Он – не самая важная вещь в моей жизни.
Мой босс будет знать, что
Мои принципы:
Работа
Важнее, чем
Семья
Послушайте:
С давних пор
Люди живут семьями
Но сейчас

Общество никогда не будет таким, как прежде
Эксперты говорят мне
Через тридцать лет я буду праздновать десятилетие моего развода
Я не верю, что
Я буду жить в стране, которую сам создам.
В будущем
Уничтожение природы станет нормой.
Никто не верит, что
Мы сохраним нашу прекрасную планету.
И конечно
Мое поколение уже потеряно.
Глупо полагать, что
Есть надежда.

А теперь прочитайте стихотворение снизу вверх

[Татьяна Тройни]

моя мамуля во время войны, она с 1929 г.р., вместе со сводными сёстрами вязали варежки для фронта. Вот такие:

а мне потом пела, как колыбельную, вот такую песню(я её тоже своим мальчишкам пела, теперь внукам пою). Может, кто её знает?
Либо в Колбино, либо в Рязани
Не ложилися девушки спать...
Много варежек тёплых связали,
Чтоб на фронт их в подарок послать.
Вышивали их ниткой цветною,
Тихо спорился ласковый труд,
И сидели порою ночною,
И гадали- кому попадут.
Либо лётчику, либо сапёру,
У Отчизны так много сынов,
Иль кудрявому парню шофёру
Иль кому из отважных бойцов.
Получил командир батареи
Эти варежки-пуховички,
Что так нежно и ласково греют,
Как пожатие женской руки

[Валентина-дачница]

Столько лет прошло с тех пор, а как актуально умение вязать теплые варежки и эта песенка сегодня.

[Nadenka]

ПРО МАТЕРИНСКУЮ ЛЮБОВЬ...

Однажды к маме подбежали дети,
Крича и споря, задали вопрос:
«Кого ты любишь больше всех на свете»? -
А мать молчала, не скрывая слёз.

Зажгла свечу и молвила устало:
«Смотрите, детки, милые мои,
Свеча – то я, не много и не мало,
Её огонь – огонь моей любви"!

От той свечи зажгла свечу другую,
Сказала: «Это первый из детей,
Ему я отдала любовь большую,
Но разве стало пламя то скудней»?

[Deva28]

Улыбайся, слышишь? Не грусти.
Все проходит, все пройдет однажды.
Просто нужно сердце отпустить
По волнам корабликом отважным.
И пускай, пускай оно плывет,
Радости и горести встречая...
Ведь сильнее станет только тот,
Чей корабль, от берега отчалил...
Кто решился навсегда порвать
Серой скуки тягостные сети,
Тот свой путь, сумеет отыскать
И тому, попутным будет ветер...
И пусть чайки над волной кричат
Трудности, сомнения пророча...
Но отступит холод и печаль,
Только если их прогнать, захочешь.....
Шторм и бурю можно пережить,
Ярость волн и ветра, пересилить.
А бояться стоит, только штиля -
Скучного бездействия души...
Улыбайся, слышишь? Не грусти.
Все проходит, все пройдет однажды.
Просто нужно сердце отпустить
По волнам корабликом отважным.

[Gusenitsa]

Григорий, спасибо! А кто автор?

[Валентина-дачница]

Простите, что отвечаю за Григория. Автор этих стихов Наталья Зауглова.

[Gusenitsa]

Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь...

Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти, доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої! злої!

[Nadenka]

Господи, как краток путь земной.
Свечу мою задуть стремится ветер…
Молю, Ты смерть не посылай за мной,
пока во мне нуждаться будут дети.

Ты можешь хворь любую исцелить,
простишь меня и примешь покаяние.
Лишь только Ты умеешь так любить
и понимать телесные страданья.

Ты путь прошёл от ясель до креста,
Господь, принявший облик человечий.
Твоя непостижима доброта,
Ты был, и есть, и неизменно вечен!

Храни детей моих среди невзгод.
Не допусти угрозы смертной битвы!
И верю я, от зла их сбережёт моя,
слезой омытая, молитва…

О, Господи, как краток путь земной.
Свечу мою задуть стремится ветер…
Молю, Ты смерть не посылай за мной,
пока во мне нуждаться будут дети…


Отче наш, пройди через мой дом
и забери все переживания и болезни!
И, пожалуйста, оберегай мою семью!
Во имя Отца и Сына и Святого Духа, аминь!
Господи, люблю тебя, нуждаюсь в тебе.
Войди сейчас в мое сердце!

---------- Post added at 17:32 ---------- Previous post was at 17:29 ----------

Молитва за врагов:
Благослови врагов моих, Господи. И я их благословляю и не кляну.
Враги решительнее друзей толкают меня в объятия Твои.
Друзья тянули меня к земле, враги разрушали все надежды мои на земное.
Они сделали меня странником в царствах земных и ненужным жителем земли.
Как преследуемый зверь быстрее находит себе убежище, чем непреследуемый, так и я, гонимый врагами, укрылся под покровом Твоим, где ни друзья, ни враги не могут погубить душу мою.
Благослови врагов моих, Господи. И я их благословляю и не кляну.
Они вместо меня исповедали перед миром грехи мои.
Они бичевали меня, когда я сам жалел бичевать себя.
Они мучили меня, когда я от мук бегал.
Они поносили меня, когда я льстил себе.
Они плевали в меня, когда я был горд собой.
Благослови врагов моих, Господи. И я их благословляю и не кляну.
Когда я считал себя мудрым, они называли меня безумцем.
Когда я считал себя сильным, они смеялись надо мной, как над карликом.
Когда я стремился быть первым, они теснили меня к последним.
Когда стремился к богатству, они били меня по рукам наотмашь.
Когда я собирался спать мирно, они будили меня ото сна.
Когда я строил дом для долгой и тихой жизни, они разрушали его и изгоняли меня.
Воистину, враги отлучили меня от мира и помогли рукам моим дотянуться до края одежд Твоих.
Благослови врагов моих, Господи. И я их благословляю и не кляну.
Благослови их и умножи, умножи и сильнее ожесточи на меня.
Да будет бегство мое к Тебе безвозвратным.
Да истают надежды мои на земное, как паутина.
Да воцарится смирение в душе моей.
Да станет сердце мое могилой близнецам злобным гневу и гордости.
Да соберу на небесах все сокровища свои.
Да освобожусь навсегда от самообольщения, запутавшего меня в страшную сеть жизни призрачной.
Враги открыли мне то, что немногим ведомо: нет у человека врагов, кроме него самого.
Тот лишь ненавидит врагов, кто не познал, что враги не враги, но друзья взыскательные.
Воистину, трудно сказать мне, кто сделал мне больше добра и кто причинил больше зла враги или друзья.
Посему благослови, Господи, и друзей, и врагов моих.
Раб клянет врагов, ибо не ведает. Сын их благословляет, ибо ведает.
Ибо ведает сын, что враги не властны над жизнью его. Потому ходит он среди них свободно и молится о них ко Господу.
Благослови врагов моих, Господи. И я их благословляю и не кляну.

[Nadenka]

«Про Мурку...»

У каждого человека должен быть такой уголок, куда бы он пришел,
а там его встречали - без суеты, шума, упреков. Только Любовь, Гармония,
Мир и Покой. И всё равно, что там снаружи. Главное, что в сердце.
Понимаете?

В подвале, среди барахла и картонок,
у серенькой кошки родился котёнок.
Беспомощно тычась в пушистую шкурку,
беспечно сосал он счастливую Мурку.

И кошка, к сыночку прижавшись бочком,
ласкала шершавым своим язычком.
Негромкую песню ему напевала
и всё целовала его, целовала...

А где-то смеялись и плакали люди,
а где-то из страшных палили орудий,
политики Землю делили на части,
и кто-то мечтал о богатстве и власти...

И только в подвале, под старой доской
Царили гармония, мир и покой.
И серая Мурка была, несомненно,
Для новорожденного — центром вселенной.

«Про Мурку...»

[Nadenka]

Рождественской ночи мелодия,
Срывается с уст не спеша.
Летит в высоту звёзд мерцающих,
Поёт и трепещет душа.
Рождество, О, Рождество!
Жизни смыслом наполнит оно.
Как сияла на небе Звезда,
Так хочу я светить для Тебя.
Много песен еще будет спето,
И поэты поднимут перо.
И пусть каждый внесёт свою лепту:
Кто отдаст Ему сердце своё?

[Фанатка]

Девчата, уже писала когда-то. О Рождестве. Красивее ничего не читала. Такой язык! Такой человек! Прочтите - получите истинное эстетическое и духовное удовольствие. И гордость за людей нашей страны.

Анизия Онищак. Дневник.

НА ПОРОЗІ РІЗДВО

А ми тої коляди так чекали
Спочатку приходив Святий Миколай. Ми його виглядали з усіх сторін. Вибігали назустріч. А сніги пухнасті - по пояс. Побіжиш в один бік, долаючи невидиму силу снігу, побіжиш в інший, а з порога вже мати: «Повертайтеся, Миколай щойно був».
І ми щодуху тими снігами додому. Ну як так? Ми його так чекали, ми назустріч йому виходили, а він не тою дорогою прийшов. Як ми могли розминутися?
- Чого ж він так швиденько пішов? – питаємо засмучені, хоча так не терпиться побачити дарунки.
- Бачите, які сніги. А він – старенький, змучився вже. Скільки то йому ще обійти хат, скільки ще діточок чекають його.
Ми ж, втішені думкою, що наступного року вже таки мусимо побачити Святого Миколая, кидаємося до дарунків. А тут чого лише нема. І зошити, і кольорові олівці, і пластилін, і казочки, і яблука, і цукерки. Та ще дещо з одягу. Все, що потрібно було школярикам на третю чверть, купувалося і дарувалося того дня. Практичнішим був Миколай у дні нашого дитинства. Ми ласуємо цукерками, а дідусь приповідають: « Скільки Миколай зимовий дав снігу, стільки Миколай ярий дасть трави». І додавали: «А ви, діточки, помоліться за тих сиріт, котрі нині не дістануть дарунків.»
І ми молилися, просили Бога, щоб не забув ані одну сиріточку на білому світі такого гарного для нас дня.
Після Миколая ми вже чекали Коляди.
Бабуся навчили нас колядок, віншівок, щедрівок. Розповідали, як то раніше весело колядувалося, як радісно чекали люди завше Різдва. Наші маленькі серденька завмирали від тієї радості. Ми й собі чекали того великого свята.
Святий вечір наставав для нас несподівано. Серед буднів раз – і вже серед ночі бабуся світять світло і замішують тісто на пампухи і струцлі. Потім місили тісто на вареники, вушка. Наставляли сушені фрукти на узвар. Того дня не сміли варити ніякої страви, котра не призначалася на свят-вечір. Піч могла образитися.
Потім вставали дідусь. Покректуючи, виходили на поріг: «Який день видався?» Від цього дня так багато залежало. Перш, ніж сказати, яким буде день, довго покашлювали. Бабуся на це, як це не дивно, мовчали. І від того урочистого мовчання вже було свято у хаті. Бо завше бабуся дорікали дідусеві: «Чого розкректався, розкашлявся? Старий уже, багато шуму чиниш…» Ми ж понад усе любили свого дідуся і кожне слово зачіпало й нас. Ніби то ми так шуміли.
Того дня бабуся запишалися діловито, бо ж не можна було нікого ображати, на нікого прикрикнути. Аби духів добрих не відігнати, аби ангеликів не відлякати. Дідусь виходили. Ми з нетерпінням чекали їхнього повернення. Спати, як не дивно, того ранку не хотілося. Все довкола було виповнене якоюсь глибокою таїною… Ось дідусь вносять до хати Долю – цілісінький оберемок сушеного зілля, посвяченого в церкві. Той цвіт дідусь закурювали і обходили кімнати.
Потім тим пахучим димом огортали й нас: « Аби гарні були, як ті квіти. Аби здорові були, ніжні й добрі. Щоби люди на вас дивилися і милувалися вами, як тими квітами. Аби й ви людей любили, сонечка не просипали, любили його, як квіти люблять. Щоби дощик вам у радість був…»
Мені крутилося в голові: «А як нас хтось зірве, як оті квіти?» Квіти я дуже любила, але долі їхньої ніяк би не хотіла мати. Але мовчала я, бо того дня не годилося суперечити. Ми лише дивилися, як бабуся тихесенько так, склавши губи солодко, як до меду, промовляли: «На здоров‘я, на многая літа!!!»
Кілька квіток засушених кидалося в піч. І по хаті плив аромат літа, пахло полинами й чебрецем. І ще якимсь зіллям, гарним-прегарним. В душу вступало щось таке невагомо-прекрасне. Йшов святий вечір.
Ми допомагали бабусі. Хто гриби перемивав, намочував. Хто мак запарював. Хто пшеницю впихав на кутю. Мама замішували тісто на пампушки. Булькала квасоля. По всій хаті запах квашеної капусти, котра того дня також дивно пахла. Запарювали капусту на голубці. Тихо все так. Гарно. Ніхто, щоправда, не смів промовити того дня слова: мак, пшениця…
- Що робиш, онучко? – питали смирненько бабуся.
- Зерня тру…
- Отак, дитинко…
Пам‘ятали ми ту науку. Бо хто хотів, аби бідність та злидні прийшли до хати. Бабуся ж нас довго повчали:
- На святий вечір не смій солі з хати дати, і млинка не позичай того вечора нікому.
- - А чому, бабусю?
- Бо сіль погана людина поверне проти нашого роду, сіль – то як душа родини. А млинок…Цілий рік буде крутитися , як у млинку. І не зможеш нічого вдіяти.
- А чому треба казати зерня, а не так, як воно щодня кажемо?
- Аби цілий рік нужда людину не гризла…
- Чому не можна називати збіжжя?
- То кутя, кутя треба казати, бо хліб в полі виляже, вимокне.
Тисячі заборон, законів ніким не писаних того дня пригадувалося, підкріплювалося розповідями, спогадами.
Сваритися не можна, бо цілий рік спокою в хаті не буде. Розлучатися не можна, бо так і житимеш окремо. Їсти до першої зірки не можна, бо цілий рік не зможеш наїстися…
- Як зустрінеш нинішній день, так рік проживеш, – дідусь додають. І далі діляться своїми спостереженнями, виймаючи грубий зошит і щось в нього занотовуючи.
Ми вуха нашорошували. Що ж то судилося нам усім того року?
- Слава Богу, день видався морозним. Червень буде сухим і теплим. Грибів не чекай до осені, - і журилися, і раділи дідусь. – Сніги глибокі нині впали. То на врожай. Аж по вікна намело. Високе буде жито. Місяць з такими рогами крутими. Скоро погода зміниться.
- А зірки є , дідусю? – запитуємо. Багато зірок, то на гарні ягоди. Бути малині, ожині, суничкам. Ми з дідусем ходитимемо до лісу за тим пахучим і смачним дивом.
- Є, діти, є, - всміхалися дідусь і їхні сиві вуса розгладжувалися, він підходив до нас. - Чого знову позакутувалися? Ану на мороз! Бо цілий рік будете мерзнути. Зима нині повинна воювати не лісами, а над вашими носами.
- Ми швиденько вдягалися і вибігали на ганок.
- Оксано! – кричала я до найвірнішої товаришки. Ще й тішилася, що я першою вибігла на мороз.
Дідусь прислухалися до відлуння. Коли голос розлягався далеко, вони раділи, потирали задоволено руки:
- Ну й зима цього року вдалася. Бути морозу сильному. Треба кожуха таки витягати.
- А стежки, стежки чи ж чорні? - перепитували бабуся.
- Та чорні, чорні, - будемо того року з гречкою.
- Скотинка ж як?
- Е-е-е…Зірок не перелічити. –Добрий приплід буде…
Ми слухали це, як магічне заклинання, як казку, котру повторювали бабуся і дідусь щороку. Бо яка вже в них на той час худібка була? Три курки, пес та кіт. Ще кілька канарок в клітках на стінах. Та й гречку давно не сіяли. Нарізали їм, як пенсіонерам, три сотки городу за хатами на горбку. Там кілька грядок всього й було. Але те заклинання, напевно, мало незбагненну якусь силу. Бо про нього не забували.
В печі тим часом все парилося, варилося. Розлягався по хаті густий дух капусти, булькала і сопіла тихо кутя. В макітрі терли зерня до куті.
- Та не облизуй макогона, - зупиняли бабуся раптом когось із нас. – не облизуй, бо чоловік буде в тебе лисий.
І далі все місилося, варилося, ліпилося, терлося.
- Та коли вже той вечір? – не витримував хтось.
- Нині день довший на курячий крок, - серйозно відповідали бабуся.
-А курячий крок довгий? А скільки то? – не терпиться нам.
Та ось і вечір…
Дідусь вносять до хати оберемок пахучого сіна, кладе на великий круглий стіл, котрий розкладали на великі свята у світлиці. На нього бабуся застеляють сніжно-білий, помережаний візерунками обрус.
- Аби м‘яко стелилося, аби смачно варилося, щоб зі смаком споживалося, аби в печі і на столі, - зичать дідусь.
- Дай Боже! - підхоплює бабуся.
- Дай Боже! – кричимо радо й ми, бо вже виголодніли.
- Порятуй, вирятуй, сіно запашне, коники, волики, корівку і всяку худібку. Порятуй, сонечко ясне, бджілки золотії, всю комашину божу, порятуй кожну людину і мою славну велику родину. Щоби нашому роду не було переводу! Аби з голоду не плакала жодна дитина на світі, аби всі люди були щасливі і ситі.
Дідусь говорять так урочисто, так святково, ніби й нема тут нас, лише вони і Бог. А мені все кортить запитати:
« Чого ж то Ви, дідусю, Богові голову морочите? Котрі ж то коники треба рятувати, чи волики?» При моїй пам‘яті їх у нас не було. Хіба що вуликів кілька завше дідусь тримав у квітнику. Ото й була вся худоба. Ще згадані три курки , пес та кіт. І канарки.
Але не смію перервати ту їхню розмову з невидимим Богом. Підсвідомо розумію, що йдеться про величний звичай, традицію, котрим на святий вечір підпорядковано усе. Як мені нині прикро, що не все запам‘ятала, не записала, бо ще мала була, не зберегла, аби нині передати то дітям і внукам.
Вносять дідусь до хати Дідуха і ставлять у кут. Дідух підперезаний. Щоб родина купи трималася. Ми ж вплітаємо у Дідуха стрічки, прикрашаємо і обіцяємо шепотом всілякі гостинці: долю випрошуємо. Довіряємо йому найсокровенніші мрії, таємниці дитячі. Дідух сьогодні був головним. Його не сміли образити. До нього не сміли спиною повернутися.
По підлозі дідусь розкидали солому. То вже для нас. Молодші радо почали в ній борсатися і кудкудакати.
Аби кури неслися добре.
- А чи є в нас в хаті дівчата на виданні? - запитали раптом дідусь, ніби забули, що найстаршій із нас лише п‘ятнадцять.
- Є, є, - відповіли бабуся.
Ми ж здивовано крутили головами: «І де воно, оті дівчата?». Ядвіга, старша сестра, зі здивування розкрила прегарні уста і також видивилася на бабусю. Ще вчора бабуся кричали, що вона ще мала, що дівувати починають у вісімнадцять, що їй не можна ніде ходити, а нині, диви, розщедрилися, перевели в дівчата на виданні.
Дідусь Ядвізі сказали відкусити зубами кілька гілочок з вишні. Гілочку вплели у Дідуха:
- Як весною вишня пишно зацвіте, так краса дівоча забуяє…
Ми й собі аж губи пообдирали коло тієї вишеньки на морозі. Теж хотілося тією красою забуяти. Робили то крадькома, аби бабуся чи дідусь не сміялися з нас. Через хвилю Дідух нагадував їжака, щедро обтиканого вишневими гілочками. Як не як: вісім внучок. І кожна мріяла бути гарною. Бабуся, заклопотані, не помічали, а дідусь лише всміхалися у пишні вуса.
Потім було вмивання. Ядвізі дали пахучу воду, настояну на рожі і лілеї. Вона вмивала і так гарне біле личенько, щоб не всіялися веснянки навесні на носі. Ми пригорщами набирали ту воду і тицяли в неї посинілі від холоду носи. Ядвіга воду вилила під кущ старої рожі, з якої бабуся варили щовесни смачний сік. Хай веснянки вітри рознесуть. Ми стріпували руки, щоб і наші веснянки вітри рознесли. І журилися, що мало води. Навесні як же ми горювали, що нам ту воду не дали вилити і наші веснянки навічно всілися на носи.
Зате й ми мали втіху. Підсували під Дідуха знайдені влітку камінці з дивними візерунками, колами і просили грошей. Хоч трішечки. Хто знайшов найгарніший камінець, тому й грошей судилося найбільше. Тоді ми ще не знали, що не камінці ті гроші плодять і не Дідух їх дає.
Засяяла зіронька ясна. Усі помили руки, вишиваним рушником витерли і чинно всілися за святковий стіл. Мусили бути всі. Доки жили бабуся, не визнавали ніяких причин. Мусили бути завше всі. З усіх доріг повернутися. Свята вечеря на столі.
Накривали на стіл бабуся. Ніхто не смів з-за стола встати.
- Ми Вам поможемо, - просили ми.
- Ні, ні, сидіть, - всміхалися добродушно бабуся. І ніяка втома не бралася того дня бабусі. Вони швиденько все подавали на стіл, привітно всміхалися, кожному слово ласкаве знаходили.
- Бути Тобі, Юленько, й на той рік господинею, - задоволено говорили дідусь.
Дванадцять страв парувало на столі. Був тут часник у лушпинці тонкій, оселедці мариновані, борщ червоний з вушками грибними. А в борщі – квасоля велика біла. Бабуся її називали яською… Була капуста з пшоном. І підлива з грибів… Були каші й вареники з картоплі, капусти і гречки. Були голубці з тертої картоплі і з пісного рису з овочами. Пишні пампухи виблискували золотом, збанок з узваром.. Усе пісне, але таке смачне, як ніколи… У центрі стола – кутя. Бабуся знали свій , особливий рецепт куті.
Молимося усі. А на столі - запалена свічка мерехтить. Придивляємося: чи ж не плаче хтось із родини? Якщо свічка скапувала, то бабуся пригадували усіх далеких родичів. І просили: «Не плач, серце… Святий вечір йде, добро і радість несе…» Після того ми вважали, що вже тим родичам мало полегшати на душі і бралися за ложки. Дідусь запрошував до вечері душі померлих родичів, вітри і морози…
- Коли нині не прийдете, то вже не приходьте. Мирно собі спочивайте там, де Бог присудив. Христос рождається!
- Славити його! – відповідали бабуся, наші батьки.
До кожної страви дідусь примовляли.
- Не луплю тебе до живого, аби ти хоронив мене від усього злого. То говорилося до часнику. Свої примівки були до борщу, капусти, вареників, голубців… Які високі оди складали хлібові, особливо куті, вареникам, каші, грибам, узвару! Крутяться в голові ті славні і прості слова, що виливалися у поетичні рядки. Переповідаю їх дітям і душа плаче за тими далекими і світлими роками у родинному гнізді.
Після вечері дідусь казали нам брати ложки і – на поріг. Стукали – вистукували… Де пес загавкає, там заміж мали йти…
Добре було, коли до вечері гість переступав поріг. Зле було, коли вечерю хтось переривав. Злим знаком вважалося побачити під час вечері павука. Тому так усе вимивали, вичищали, аж сяяв кожен куточок, виблискувала туга від крохмалю постіль.
Колядувати починали знову дідусь. Моя мама мала сильний і чистий голос, тітка Іванка ще сильніший і дзвінкіший. Тато мій співав у церковному хорі, вуйко Юліан, самоучка, на всіх інструментах навчився сам грати, а як заспівав, то серце завмирало. Чому ніхто не помітив того таланту? Так і забрав з собою у могилу голос такої краси, що люди під вікнами зупинялися, як він співав. Та й як уся наша родина співала.
Починали «Бог предвічний»…Потім уже «Нова радість стала», «Прийшли ангели», «У Вефлеємі сталась новина». Ми підтягували… «Святу ніч» колядував лише вуйко. Господи, чи ти чув кращий спів тої коляди? Бо я не чула за все життя кращого виконання. Колядки перепліталися одна з одною. Колядувати того дня у нас не ходили. Не можна було. Потім бабуся просили, щоб заколядувати їхню улюблену, польську колядку, котру їх учили ще в дитинстві. Не знаю, чого вони так любили ту польську колядку: «Сьруд ноцной ціши…» Дитинство нагадувала, матір їхню, котра померла молодою. Ми вже розвеселилися і під столом виводили смиренними голосами: «Сьруд ноцной ціши пані не слиши, як по покою лятаюм миши». Потім таки мусіли колядувати, як належить. Бабуся чомусь завше плакали тої миті.
Ми ж пробиралися до вікна по вечері. І там шептали-заклинали: « Молодик як гвоздик…Тобі роги красні, мені очі ясні!». Вважалося, що на свят-вечір кожне заклинання мало силу. Мама моя лякала старий вазонок, котрий багато літ не цвів, що викине його таки навесні, як не цвістиме.
Пахучий узвар і пампухи вінчали вечерю. Пампухи годилося повіншувати. Бо як без того? Наймолодшому годилася й така віншівка: « Я маленький пастушок, по коліна кожушок, я горілку з медом пив, де Христос ся народив».
Іванко гордо викрикував віншівку, діставав свій пампушок і гордо оглядав нас. Нам треба було проявити вже неабияку кмітливість і пам‘ять. Віншівка не мала права повторитися.
Хтось швиденько:
-З Новим Роком йду до хати…
-Е, ні, - зупиняли дідусь. То на Рік Новий…
- Віншую Вам, бабо й діду, мамо й тато, брати й сестри , й тобі, родино велика, і тобі піч славна, і тобі, хато тепла, і тобі небо високе, світло ясне, з тими святами нарожденними. Вже Ісус Христос народився, кожній чистій душі явився, в щасті, радості всім жити, вітру не служити, димом не платити. Здоров‘я своє мати, хату в чистоті тримати, дітей у послуху, і в добрі, любові і радості. Від нині і на многая літа! Хай родиться, хай плодиться, хай ведеться, хай щастям засівається, а радістю збирається. Многая літа!
Після вечері чекали Різдва. Пахло в хаті ялинкою, яблуками й сіном. Мороз розмальовував вікна, виписував дивні візерунки на склі. Ще дивніші виписувала сни в наших душах свята ніч. Старші тої ночі не спали. Гріх було заснути. Бо відкривалося небо. Мали право приходити в гості душі померлих родичів.
Назавтра приходило Різдво. І вся наша околиця вибухала колядою, віншівками, добрим словом. Що з того, що вчителі змушені були чергувати й намагалися спіймати нас, аби хоч якось відрапортувати про вдале чергування. Ми колядували і все…І, здавалося, що колядували поруч ангели…
Стара сусідка просила: «Подякуйте, діти, бабусі за гостинці». Виявляється, поки ми колядували, бабуся кожній сусідці, котра не святкувала, носила частування. Була серед сусідів полька Гелена. Вона вже відсвяткувала. Кілька днів перед тим і вона приходила до нас з гостинцями. Була старенька, котра ледь перебивалася з хліба на воду, вона невідомо звідки прибилася на нашу вулицю. Була вчителька-єврейка, котра сама лишилася з великої родини, всі загинули в роки війни. Ніхто не смів бути без частування такого великого дня. Бабуся так казали. І стукали в кожні двері з пампухами, печивом і кутею. Смачною, пахучою…
Над землею сяяло вічне сяйво Божої любові.

Анізія ОНИЩАК.

[Nadenka]

Прекрасное и сильное стихотворение Эдуарда Асадова:

Хоть мать-природа не сидит без дела,
Но идеалы редко созидает.
И красота души с красивым телом
Довольно редко в людях совпадает.
Две красоты, и обе хороши.
Вручить бы им по равному венцу!
Однако часто красота души
Завидует красивому лицу.
Не слишком то приятное признанье,
А всё же что нам истину скрывать?!
Ведь это чувство, надобно сказать,
Не лишено, пожалуй, основанья.
Ведь большинство едва ль не до конца
Престранной «близорукостью» страдает.
Прекрасно видя красоту лица,
Душевной красоты не замечает.
А и заметит, так опять не сразу,
А лишь тогда, смущаясь, разглядит,
Когда всё то, что мило было глазу,
Порядочно и крепко насолит.
А, может быть, ещё и потому,
Что постепенно, медленно, с годами,
Две красоты, как женщины в дому,
Вдруг словно бы меняются ролями.
Стареет внешность: яркие черты
Стирает время властно и жестоко,
Тогда как у духовной красоты
Нет ни морщин, ни возраста, ни срока.
И сквозь туман, как звёздочка в тиши,
Она горит и вечно улыбается.
И кто откроет красоту души,
Тот, честное же слово, не закается!
Ведь озарён красивою душой,
И сам он вечным расплеснётся маем!
Вот жаль, что эту истину порой
Мы всё же слишком поздно понимаем.
Эдуард Асадов, 1975

[татьяна2]

Долго зиму ждали,
а когда устали
и рукой махнули,-
белые снежинки
в небе заплясали.
И не стало улиц
и домов не стало,
ничего на свете...
Лишь Земля снежинкой
стала на рассвете.
В.Коркин

[Владмир]

https://www.youtube.com/watch?v=WXqtVyC0hGA

[Наталья, Алчевск]

Вот... Всё примерно на одну тему

Инна Кашежева
Забудьте города, где вас любили,
Не возвращайтесь никогда туда:
Серебряные трубы оттрубили,
В лед превратилась вешняя вода
Другие там кварталы и районы,
Давно зачеркнут прошлого маршрут …
И молодости вашей почтальоны
Его при всем желании не найдут .
Исчезли переулки, перекрестки
С их шумом, теснотой и кутерьмой,
Где вешний ветер, путая прически,
Был просто ветром юности самой.
Пусть этот ветер кто-то вновь пригубит,
Он парусам другим необходим.
Другие здесь — и по-другому – любят,
Считая город— городом своим.
Меняйтесь, превращайтесь и прощайте
Покинутые нами города…
И все-таки вы их не забывайте
И возвращайтесь именно туда!

Валерий Марченко
Не ходите в собственное прошлое,
Не тревожьте память понапрасну.
Не вернуть из юности хорошее,
Это - и печально и прекрасно.

Не ищите нынче очищения
От греха иль глупости нечаянной.
Не исправить в прошлом прегрешения.
Это - и прекрасно и печально.

Не терзайте душу невозможными:
"...нужно было... ",
"...я бы... ",
"...если б заново... "
Не реализованное - ложное,
Не произошедшее - обманово.

Истина - сурова и действительна,
Каждый миг - с победами и драмами.
Истина, увы, не относительна,
А - с конкретно-розовыми шрамами.

И пускай останется вчерашнее -
Заповедным. Тем, что не забудется.
Не теряйте капли настоящего.. .
Истину лепите. И да сбудется!

И ходите, и летайте в прошлое!
И полеты ваши не напрасны.
Не ушли плохое и хорошее.
За плечами - тяжкой, легкой ношею.
Это жизнь. Она во всем прекрасна!


Геннадий Шпаликов
По несчастью или к счастью,
Истина проста:
Никогда не возвращайся
В прежние места.

Даже если пепелище
Выглядит вполне,
Не найти того, что ищем,
Ни тебе, ни мне.

Путешествие в обратно
Я бы запретил,
Я прошу тебя, как брата,
Душу не мути.

А не то рвану по следу -
Кто меня вернёт? -
И на валенках уеду
В сорок пятый год.

В сорок пятом угадаю,
Там, где - боже мой! -
Будет мама молодая
И отец живой.

А это тем, кто стихи лучше воспринимает на слух

[Nadenka]

::Намёк Свыше::
Чтобы дом был счастливым,наполненным лаской,
Я дам вам рецепт под названием "Сказка",
Не сложный,но верный,его соблюдайте.
Согласны?Ну что же,тогда приступайте!
Шесть чашек ЛЮБВИ вы смешайте с ЗАБОТОЙ,
Три ложки ДОВЕРИЯ,чашку ТРУДА,
Две чашки ПРОЩЕНИЯ и горсть ДОБРОТЫ,
Добавте чуть ВЕРНОСТИ,нежной МЕЧТЫ.
Три чашки НАДЕЖДЫ и ДРУЖБЫ пол миски,
Стакан УВАЖЕНИЯ к старшим и близким,
Две ложечки СМЕХА,немного УДАЧИ,
Щепотку ТЕРПЕНИЯ.И ваша задача
Все сдобрить УЛЫБКОЙ сердечной и ЛАСКОЙ,
И с утренним кофе подать эту "Сказку."

[Нина_И]

Дай бог!

Евгений Евтушенко

Дай бог слепцам глаза вернуть
и спины выпрямить горбатым.
Дай бог быть богом хоть чуть-чуть,
но быть нельзя чуть-чуть распятым.

Дай бог не вляпаться во власть
и не геройствовать подложно,
и быть богатым — но не красть,
конечно, если так возможно.

Дай бог быть тертым калачом,
не сожранным ничьею шайкой,
ни жертвой быть, ни палачом,
ни барином, ни попрошайкой.

Дай бог поменьше рваных ран,
когда идет большая драка.
Дай бог побольше разных стран,
не потеряв своей, однако.

Дай бог, чтобы твоя страна
тебя не пнула сапожищем.
Дай бог, чтобы твоя жена
тебя любила даже нищим.

Дай бог лжецам замкнуть уста,
глас божий слыша в детском крике.
Дай бог живым узреть Христа,
пусть не в мужском, так в женском лике.

Не крест — бескрестье мы несем,
а как сгибаемся убого.
Чтоб не извериться во всем,
Дай бог ну хоть немного Бога!

Дай бог всего, всего, всего
и сразу всем — чтоб не обидно...
Дай бог всего, но лишь того,
за что потом не станет стыдно.

1990 год.

[НинаЯ]

Сьогодні день народження Ліни Костенко.

Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.

І він спитав: — Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами —
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова...

[Валентина-дачница]

Сегодня Лина Костенко отмечает 85-летний юбилей. Пусть еще много-много лет ее поэзия радует и вдохновляет нас!

Ліна Костенко – Доля
Наснився мені чудернацький базар:
під небом у чистому полі,
для різних людей,
для щедрих і скнар,
продавалися різні Долі.
Одні були царівен не гірш,
а другі – як бідні Міньйони.
Хто купляв собі Долю за гріш.
А хто – і за мільони.
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто – золотом золотим.
А дехто – вельми сумнівним.
Долі-ворожки, тасуючи дні,
до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.
Я глянула їй в обличчя ясне,
душею покликала очі…
– Ти, все одно, не візьмеш мене, –
Сказала вона неохоче.
– А може візьму?
– Ти собі затям, –
сказала вона суворо, –
за мене треба платити життям.
А я принесу тобі горе.
– То хто ж ти така?
Як твоє ім’я?
Чи варта такої плати?
– Поезія – рідна сестра моя.
А правда людська – наша мати.
І я її прийняла, як закон.
І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, –
у мене жодних претензій нема
до Долі – моєї обраниці

[Владмир]

Igor FELYZEN
Мухосранск. Говно. Тоскливо.
Дети. Дом. Работа. Пиво.
Геморрой. Камаз. Гараж.
Десять лет водилой стаж.
Раз в пять лет с женой в кино.
Мухосранск. Тоска. Говно.
Водка. Патриот. Россия.
Шарфик красно-бело-синий.
Ящик. Киселёв на Первом.
Украина. Киев. Нервы.
Танцы. Шум. "Крымнаш". Веселье.
Утро. Санкции. Похмелье.
Цены. Доллар. Банк. Кредит.
Тёща как всегда нудит.
Снова Киселёв на Первом.
Водка. Вещмешок. Консервы.
Секс с женой как в первый раз.
Поезд. В путь. Спасать Донбасс.
Форма. Каска. Полигон.
Гумконвоем в Краснодон.
ЛНР. Блокпост. Укропы.
Первый бой. Три пули в жопе.
Страх. Обстрел. Осколок "Града".
Труп. Мешок. Рефрижератор.
Крест. Венок. Вдова. Плаксиво.
Мухосранск. Говно. Тоскливо.

[хомячок]

Всех форумчан с Праздником Победы!Два поэта- Георгий Суворов, павший на фронте при прорыве блокады Ленинграда и Дмитрий Кедрин, воевавший и трагически ушедший из жизни в 1945.
* * *

Еще утрами черный дым клубится
Над развороченным твоим жильем.
И падает обугленная птица,
Настигнутая бешеным огнем.

Еще ночами белыми нам снятся,
Как вестники потерянной любви,
Живые горы голубых акаций
И в них восторженные соловьи.

Еще война, но мы упрямо верим,
Что будет день - мы выпьем боль до дна.
Широкий мир нам вновь раскроет двери,
С рассветом новым встанет тишина.

Последний враг. Последний меткий выстрел.
И первый проблеск утра, как стекло.
Мой милый друг, а все-таки как быстро,
Как быстро наше время протекло!

В воспоминаньях мы тужить не будем,
Зачем туманить грустью ясность дней.
Свой добрый век мы прожили как люди -
И для людей...

1944


Когда сраженья стихнут понемногу,
Сквозь мерное дыханье тишины
Услышим мы, как жалуются Богу
Погибшие в последний день войны.

[zefirka]

Вчера навеяло, когда в машине на дачу ехали. Ливень. Солнце. Ливень. Крутилась в голове первая строчка, все стихотворение напрочь забыла. Сегодня полезла с утра гуглить.

ВЕСНОЙ
Первый ливень над городом лупит,
Тарахтит в водосточной трубе.
"Ах, никто меня в мире не любит",
- Врет девчонка самой же себе.
Брызги тучей стоят над панелью,
А девчонка в квартире одна,
- Врет от радости и от веселья
У раскрытого настежь окна.
Дождь с размаху по улицам рубит,
По троллейбусным крышам стучит.
"Ах, никто меня в жизни не любит!"
- Звонко голос счастливый звучит...

Ваншенкин Константин 1956 год

[Нина_И]

Ліна Костенко
За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня,
Малює хмари пурпурові якесь веселе чортеня.
Зеленим пензликом тополі — кривенькі кігтики в крові.
Пасуться коні нетипові у сутеніючій траві.
Долина з чашею туману, а далі схил і небосхил —
Усе кургани та й кургани ще не заораних могил.
Так що ж ти, схоже на шуліку, у тебе вітер в голові,
Малюєш обрій споконвіку такий червоний у крові?!
Вікам посивіли вже скроні, а все про волю не чувать.
Порозпрягали хлопці коні та й полягали спочивать.
Чи так їм спиться непогано, що жоден встати ще не зміг?
Пасуться коні під курганом, чекають вершників своїх.

[Валентина-дачница]

Заповедь поэта
Я видел пьяниц с мудрыми глазами
И падших женщин с ликом чистоты.
Я знаю сильных, что взахлёб рыдали
И слабых, что несут кресты.
Не осуждай за то, в чём не уверен;
Не обещай, если решил солгать.
Не проверяй, когда уже доверил
И не дари, планируя отнять.
Молись тогда, когда реально веришь;
Живи лишь с тем, кого ты любишь сам.
Гони прочь тех, кого ты ненавидишь;
И доверяй глазам, а не пустым словам.
Георгий Шелд

[Ph@ntom]

я на всякий случай уточню

за стихи Нестеренко Юрия Леонидовича банят ?

[Валентина-дачница]

А боги смеялись...
Ирена Буланова

А Боги смеялись все утро и вечер
Смешила их фраза: «Случайная встреча»...
Они от души, аж до слёз хохотали:
Наивные люди! Вам шанс просто дали!
Случайностей мало, счастливых – тем паче!
Всю жизнь можно ждать, свято веря в удачу...
А мы вас столкнули совсем не случайно,
И что с вами будет, поверьте, не тайна...
«Случайная встреча» в толпе многолюдной...
Средь сотен людей... – настоящее чудо!
Так в жизни бывает порой... невзначай:
«Случайная встреча» – знак свыше - с луча...
Совпали маршруты и время, и дни...
Совсем не случайно столкнулись они.
Понять бы всё это ещё... чтобы впредь
Любимых своих – как зеницу беречь!