а якщо вона особисто казала про це? Не "я не люблю свою дитину", а "моє життя мало бути іншим". Плюс-мінус з тим же сенсом я чула ще від кількох жінок.
Я взагалі не вирішую за інших щасливі вони чи ні. Це не моя прерогатива.
І треба розрізняти внутрішній стан, відчуття щастя, і його прояви. Прояви можуть виходити за рамки права на приватність.
Ну наприклад, якщо хтось щасливий тільки коли лупить жінку і дітей, або коли ображає сусідів, колег чи скандалить з ними і від цього кайфує - то це вже не тільки його справа.
А якщо моя подружка після багатьох років шлюбу уже майже 10 років сама і кайфує від цього - то це тільки її справа, її життя і її розуміння щастя. Я можу цього не розуміти
для себе, бо я б мучилась сама. Але я це абсолютно розумію з її точки зору. І думки ніколи не виникло її жаліти
