так, мені колись так подумалось - що глибинка Полтавщини - це і є справжня душа України.
Красива, як сама її природа. Лагідна і тиха, не інфікована лихоманкою сучасного дурного ритму життя.
Щедра, як еталонна бабуся в якої внуки викохані, чистесенькі і вгодовані. Десь наївна, як справжня сільська дівчина. Роботяща. Співоча. Затишна. Гостинна. Просто добра і людяна.
Ну от як часто описують український менталітет, звичаї, традиції, їжу, особливості. Як описували колись ідеальну українську жінку. Може на сьогодні ці ідеалі не сучасні, але щось в них є тепле і лампове. І от починаєш читати - а це ж майже все про Полтавщину. Ніколи не помічали?
А ця вимова
яка з легкої руки блогера тепер зветься "розмовляля"
Принято считать, что основой украинского литературного языка является полтавский диалект. То не совсем так, потому шо если семантически и синтаксически полтавский диалект может быть признан стандартом Соловьиной, то с точки зрения орфоэпии это язык-призрак.
Как может считаться стандартом язык, произношение которого не может освоить как минимум половина аборигенов? Полтавская «Розмовляля», с ее мурлыканием и мягким «ль», доступна только женщинам Полтавщины (и еще итальянцам), не покидавшим ареал обитания минимум до четырнадцати лет от роду. Только этот стаж дает возможность полтавчанкам использовать «розмовлялю» не как средство коммуникации, а как инструмент НЛП и вербального гипноза, обходящий сознание собеседника, независимо от фактической информации, вложенной в гипнотическое мурлыканье.
Чем наталки-полтавки и пользуются, закурлыкивая мужиков, шо те одиссеевы сирены. От первого «в щчочку поцилуваля» до «на весилля пльяття купуваля» у них, случается, уходит менее двух недель – такова убойная сила «розмовляли». И надо отметить, что никто из них в трезвом уме и добром здравии от гипертекстовых «премиуществ» (какое хорошее слово!) своего диалекта отказываться не собирается, даже переходя на русский язык. Конечно, при трудоустройстве в киевский офис они прячут свою «лялю», но держат ее недалеко, как отравленный кинжал в рукаве.
Черкаси - моє рідне місто, центр України. Але не душа. Там все понівечила радянська ідея зробити з міста-курорту місто-хім.завод. Не залишилось культури. Місто безлике, без свого особливого характеру.
Київ... Ну він гарний, але я його не люблю. Приїхати пороздивлятись так, а жити не змогла б. Не моя частота життя, мене ці сотні тисяч людей і машин просто викручують як центрифуга.
В самій Полтаві я була дуже малою і не пам'ятаю її, тому не скажу. Але от моя маленька бАтьківщина - мій дитячий рай. Чоловіка батьківщина - Пирятин. Поїхали туди, я була там вперше але оці полтавські чари - вже через півгодини мене відпустила депресія (тоді був важкий період у житті) і я відчула силу, просто ходила по лісу, дивилась на небо і набиралась життєвих сил.
Не знаю чому мені там так добре. Мабуть точно, заритий пуп предків впливає
