[Lionel]

Це доволі складне питання, проте подумайте - ви хотіли б жити з дітьми в одному помешканні навіть в поважному віці без серйозних станів і хвороб?
Я б особисто не хотів і як не крути є досвід в таких справах - в Німеччині, Австрії чи Швейцарії є система так званих будинків "з доглядом". Це типу як звичайний гуртожиток з маленькими квартирками де є все необхідне. Зазвичай раз в день туди навідуються медсестри і соцробітники, їх завдання надати мінімум потрібної допомоги, все решта - нормальне життя. В мене навпроти такий будинок, ціна такої квартири порівняно трохи вища, послуги персоналу оплачує страховка. Ці бабусі-дідусі, і неповносправні чи вроджені хворі з порівняно легкими формами дцп, проводять час куди нам до них. Зранку на каву чи на чай, готують собі самі обіди, ввечері ріжуться в карти ще й плящину - другу вина роздушать і не моргнуть. Щодо хворих і серйозних - це теж організовано, це сидить в голові задовго до того як щось станеться, наша сусідка теж виявила хворобу того типу і на стадії коли шансів вже не було. Вона заявила що дітей турбувати не буде і бачити не хоче, коли зрозуміла що сама вже не дасть собі раду попросила завезти її на "станцію", там доволі досвідчені лікарі тримали її три тижні на ретельно підібраних препаратах, пані була в здоровому глузді, холоднокровно підготувала всі папери і "заповіла себе" студентам медикам уні Граца. За день до того подзвонила дітям, поговорила з ними без надмірних емоцій. Після того як її не стало діти організували зібрання і на кладовищі поставили табличку. Все. Таких історій багато. Основний мотив - ніхто тобі нічого не винен і ти нікому нічого не винен, я це чую тут на кожному кроці і більше погоджують ніж ні.