[ya]

Три історії про сусідів

Alina Akulenko

Як невдобно вийшло....
Відмикаю хвіртку на дачі - і натикаюся на сусідку: вона рве вишні в моєму саду.
Ой, як невдобно вийшло, як невдобно.
- Добрий день, а що ви тут робите? - питаю так ввічливо, що самій не віриться, що так умію.
- Та оце дитина компоту вишневого попросила. А у нас нема вишень. Дитина у мене маленька зовсім. Зовсім маленька.
Я стараюся не помічати відерця літрів на сім, на дві третини заповненого вишнями. По-моєму, компоту має вистачити на цілі дитячі ясла, причому - на тиждень.
- А як ви сюди потрапили?
- Та оце через паркан перелізла. Там, де ото нижче.
Мені чешеться язик спитати, а чи вперше ви лізли через мій паркан і чи тільки за вишнями лазили. Але стримуюсь - і натомість уточнюю:
- А як назад планували? З відром через паркан незручно...
- Так ми домовилися з чоловіком, що я його наберу, і він підійде під паркан і забере відро....
- А.... - кажу задумливо я, бо вже не знаю, що ще питати. - Ну, бачите, як добре, що я приїхала. Тепер Ви можете вийти через хвіртку.
І тут сусідка стривожено дивиться на мене і каже:
- Так я ще відро не дорвала.... а може, ви поможете мені. Удвох таки швидше буде?
P.S. Коментарі під цим постом можна видавати окремою книжкою. Вони вартують не одного відра вишень )))

https://www.facebook.com/alina.akule...00551923306654

Татуся Бо

Днями в стрічці бачила пост, про те як пані така приїжжає на дачу, заходить у хвіртку, а там в саду сусідка з відром вишню обносе. Так от я скажу - це не ментальна штука, а подвид сільського гопнічества. Це тіки в великих містах, вєтхозавєтні пацики, такі по панятіям - подкат, тьорочки, било ваше-стало наше.
Сільский гопнік то вобще-то отдєльний вид. Антропологічна його ознака -трагічно і сильно чесно вирячені очі і отакий вираз обличчя, от як би це пояснити... гляньте в дзеркало, вирячіть очі і скажіть "та тю" і запомніть вираженіє ліца. Оце воно і є - "агрогопнік" або гопнік сіьський звичайний.
Отак от посадив помідори, ходиш там жука лякаєш, курей сусідських ганяєш, на граків гавкаєш, і от почали буріти. Думаєш, завтра зроблю салат з першого помідора.
На утро виходиш, а там де мали червоніти помідори червоніє срака тітки Любки якоїсь. І ти їй такий по пацанськи предяву тіпа, - "Я от щс не поняла, тьотя Люба, шо за хуйня оце от тут, я вас спрашую", а тьотя люба така, очі по-чесному вибалушила і "Та тю... здрасті, та я цей, той, як його, бачу у вас помідори поспіли, а мої тля сожрала полностю, а оце внучка должна приїхать через місяць, так я думаю, "дай зірву", бачу ж ви не рвете. І огірки тоже не рвете, уже репаники скоро будуть. Може я утятам вирву...".
І ти такий стоїш і от хуй його зна шо сказать, тіпа і виставить на должок уже западло, і тіки позволь, то завтра толпа тих агрогопніків і нужникове сідало під тобою розбере.
Якось отак в саду бачу сусідські пацани яблуню бомблять, обстоятєльно, з драбиною і трьома відрами, вихожу така і кажу "Альо, пацики, вам тут нормально? Нічо шо це наш сад?" а вони такі , - "Та тю... а він шо ваш?", кажу "Ну как бе, він за моєю хатою, його садив мій дід, мій брат його обрізає, то как бе да... він наш?" а вони такі - "Та тю...". Кажу їм, "он на покинутому дворищі такі самі яблука", а вони "Та тю... тм же ж буряни високі, а у вас удобно" і рвуть... Прийшлось діяти антіпедагогічно і залучать німецьку овчарку. Бо абарзєлі ж повністю.
В селі там другі закони і понятія, і гопнічать там тоже нада іначе. От в сусідки, допустім, груш вродило як гною, а в тебе, одна на маківці і та з зелену згнила. Тоді отак береш жменю барбарисок ідеш до сусідки стаєш на воротах і гукаєш бабу "Тьоть Галь!!!". і даже єссі їй стотри года, зви не іначе як "тьотьГаль". Отак, "Тьоть Галь, драааасті. Як воно діла?" (слухаєш трохи про то шо яка я вам тьотя мені стотригода, ноги болять, утята криві, а картопля геть не вродила) а тоді отак "Тьоть Галь, а мона у вас грушку зірвати? Я одненьку!" і тут отвєтка "Та рви хоч і всі, тих груш як гною вродило, повен двір ос уже, подожди дитино, я щас тобі відро принесу і драбину, там зверху солодші". Тоді рвете собі по-чесному груші в найбільше у світі відро. Главне потом бабі наймякіших і найсолодших оддать кілька штук, а як потом ше баночку варення занесете, то про вас іще півгода в селі казатимуть - "Золота людина". Але це такі правильні правила добросусідства, чи то пак гопнічества. І хто ж іде простим путьом, всігда проще вибалушить очі і "та тю, вам шо жалко?"... Нє, ну в самом дєлє, вам шо жалко?

https://www.facebook.com/tatusjaBo/p...05384516194494

Юлія Смаль

#Вамшожалко
В Alina Akulenko є прекрасна історія, як вона застукала сусідку на своїй вишні, а сусідці хоч би шо. Татуся Бо продовжила, ще я розкажу, ну, а шо.
Ми міські мешканці вже не знаю, три чи чотири покоління, мені оце в дитинстві "їду в село до баби" було чимось таким невимовно казковим і недоступним, тому в принципі, всіх цих міжособових стосунків я досить довго не знала, поки мама з сестрою не почали двіж на тему "купити хату в селі" і, таки, купили її за 30 км від Луцька - сторічну, з захаращеним пишним яблуневим садом, двома липами і алеєю височенних модрин на в'їзді до хати. Звісно, що ніяких парканів не було, лише від дороги двір був зарослий чагарником. Ми тим яблуням раділи, як рідним, бо ж хто коли таке видів?! І трава, і двір, все, як має бути.
і почалося. вся сусідня вулиця через наш двір і сад корови в череду і назад гнала, заодно корівка ще яблучок встигала з'їсти і ті яблука набиралися в усі кошики. При чому не те, щоб хтось якось соромився, що ми в хаті чи що по двору діти гуляють. Питаєш: що ви робите, це ж наш двір, наші яблука?
Відповідь: а вам шо, жалко? Двір був витоптаний, засраний, а яблук, загалом і не було. Почали сваритися, щоб по дорозі водили своїх корів - хоч би хни. А тут ще дід, який нам хату продав, виявилося, їздить на своє поле не по своєму полі, а по нашому свіжозасіяному газонною травою і порівняному наївно двору.
Терпіння моєї ДУЖЕ енергійної мами, якій примусовий колективізм в печінки в'ївся ще в інтернаті, вистачило на одне літо. Напровесні наступного року мама поставила по периметру сітку і півтораметровий бетонний паркан, високі ворота, винищила чагарі і обсадила паркан декоративними кущами-деревцями (що їх навіть коза не їсть). А в дворі оселилася 50-кілограмова собача паща Ляля - метис вівчарки і ротвейлера. В сусідів був реальний шок, ступор, когнітивний дисонанс і образа. Деякі з нами два роки не віталися. А що ми влітку там жили, то й яблука з грушками того року навіть в компоти позакатували.
А ще, у нашому ж селі, фермер один затіяв агробізнес - яблуневі сади. В перший рік завіз на свою ділянку і посадив десь до тисячі садженців різних яблунь. Восени того року яблунь залишилося хіба сотня. Але ні, в нашому селі ніхто нічого не краде, боронь Боже!
До тієї історії найнеймовірніший спогад, розказаний з чужих вуст про таку незамулену крадіжку, була про папиного колєгу, який в парку бетонну скульптурку лісовика на двісті кілограмів разом з цепом в двір припер. На логічне: wtf?!?!?!?! Відповідь:"Там стоїть, нікому не треба, а мені щоб була!"

https://www.facebook.com/yusmal.smal...07096611172960